– Готово, – каже вона, як мені здається, через цілу вічність. – Погляньте. Як вам?
Я стрибаю з ліжка й дивлюся в дзеркало.
На мені написано «СМЕРТЬ НЕМО».
– Ну, власне, «Ніно» пишеться трішечки не так. А взагалі-то – вогонь.
Я мало окропом не пісяю від своєї нової татушки. Не хочу повертатися й сидіти у своїй квартирі. Я зачісуюся, фарбуюся та вирушаю в місто. Клуб називається «Радіо Лондра». Він розміщується в старому підземному бункері. Тротуари над ним вібрують, ніби тут мчить потяг. Я відчуваю енергію зсередини. Жінка з батогом і нашийником має вигляд цілковитої домінантки: блискучі шкіряні штани з розрізом на сідницях. Чоботи на шестидюймових підборах, висотою до коліна. Я розчахую двері та крокую всередину, в гарячу пару й до розпечених тіл. Повітря вібрує. Бас глибокий і поплутаний. Ді-джей грає тек-хаус, так голосно, що в мене вуха починають боліти. Відчуття таке, ніби мене гамселять в обличчя знову, і знову, і знову. Музика калатає в мене в кістках і відлунює всередині черепа. Я заплющую очі та просто відчуваю її, стаю нею. Дозволяю мелодії захопити мене. Я не хочу жодних думок, жодних образів, ані Ніно, ані Бет, нічого. Я хочу забути все-все, заніміти, зникнути, загубитися.
Біля дверей обіймаються й цілуються двійко хлопців. Я тілом притискаюся до дрібної чорної сіточки на колонці. Моє волосся ззаду на шиї стає дибки. Я відчуваю, як басова партія пульсує в кожній клітині мого тіла. Хребтом угору й униз пробігає дрож. Клітор поколює й пече.
Миготливі яскраві вогні засліплюють мене, мов блискавка, лише на якусь мить. А тоді я бачу людей, що танцюють, рухаються, ніби на сповільнених кадрах: білі, чорні й знову білі, – цілуються, щось вигукують, сміються в спалахах світла. Жінка, що стоїть поруч зі мною, дістає таблетку екстазі. Вона вдягнена в яскраві жовті штани з неоново-зеленими гетрами. Чоловік, убраний мов перевертень, піднімає її собі на плечі. Димомашини плюються сухим льодом, і я відчуваю смак крейди й цукрової пудри. Теплі тіла, липка шкіра, вогняна вода «Давідофф». Я проштовхуюся крізь верескливий натовп, що пульсує, і прямую до бару.
Ось чоловік у тісній сукні кольору фуксії. Здається, вона зроблена з латексу. На ньому забагато косметики та чорний чокер із шипами. Я скоро зварюся у своїх двох шарах шкіри. Кахлі липкі від розлитих напоїв. Я знаходжу вільне місце за стійкою. Там срібні краники та ряди напоїв: «Смірнофф», «Бакарді», «Джек Деніелс», «Бейліс», «Куантро» та самбука. Бармен гарненький, але нічого особливого. Шість з половиною з десяти. Він підморгує мені. Я не моргаю у відповідь. Відводжу погляд і зазираю в меню: «Секс на пляжі», «Мартіні Порнозірка»… Та і взагалі, я зареклася мати справу з чоловіками. І протрималася три дні чи вже чотири? «Кохання втрьох», «Слизький сосок». І, чесно кажучи, поки що не сумую без них. Я взагалі ледь щось таке помітила. «Кричущий оргазм», «Неспішний комфортний секс». Не знаю, що я хочу замовити. Мабуть, хильну просто шот.
Якесь заворушення на протилежному боці бару. Люди кричать. Вискають. Якщо там бійка, я хочу подивитися. Я люблю видовища. Спішно проштовхуюся крізь натовп. Б’ються жінка з чоловіком. Схоже, що жінка перемагає. Вона заламує йому руку за спину, він щось поскімлює. Вона викручує його зап’ястя та перекидає його собі через коліно, доки його голова не торкається землі.
У натовпі западає тиша.
Ми всі дивимося на них.
Це просто вогонь.
– Лижи! – наказує вона.
Чоловік підкоряється.
Проводить язиком по брудній підлозі.
Фе, яка гидота. Це просто мерзотно. Подумайте лишень, скільки мікробів на всіх цих підошвах. Собаче гівно. Грязюка. Кишкова паличка. Лістерія. Це брудна підлога велелюдного клубу. Тут навіть правило трьох секунд не канає. Я відвертаюся. Це бридко. Вона нарешті відпускає того чоловіка. Щойно вивільнившись, він біжить подалі, тримаючись за постраждале плече.
Жінка всміхається. Вона гарненька.
Вона крізь натовп іде до бару, і навколо лунають оплески. Ого. Це було круто. Коротко й чітко, вона йому показала. Цікаво, що той хлопець зробив не так. Либонь, щось зовсім жахливе. Хотіла б я вміти так битися. Слід мені більше тренуватися.
Я також прямую до бару і втискаюся назад, на своє старе місце. Беру барну карту і продовжую її переглядати. І тут я бачу, що вона з’явилася поруч зі мною, і – я не можу втриматись – витріщаюся на неї.
– Привіт, – каже жінка.
О Боже мій, вона дивовижна.
Вона неймовірно спокуслива. Отак-от, зовсім зблизька, вона схожа на Ріанну. Я вдивляюся в її обличчя. Вона стоїть просто переді мною, коліном притискаючись до мого стегна. (Тут справді дуже багатолюдно. Не так багато місця.)