Доменіко порпається в телефоні Ніно.
– Він видалив історію викликів і всі повідомлення… Але контакти залишилися, – говорить він. – Si. Si. Знаю оцю людину. Вона тут, у Римі.
Доменіко повертає телефон і показує мені чиїсь дані.
– Динаміт, – говорить він.
– Круте ім’я. – Шкода, що воно мені раніше не спало на думку. Думаю, я могла б його вкрасти.
– Це наш зв’язок у Трастевере.
– То… – питаю я. – Ніно може бути з ним?
Доменіко дивиться й киває своїм здорованям. Вони знову хапають мене за руки.
– Гей, тільки не в річку, – кажу я.
Вони виводять мене з-під мосту до іржавого паркану.
– Що за?.. Куди ви мене ведете?
Моя сигара падає на землю.
Доменіко не відстає, йде за нами. Він щось сичить мені на вухо.
– Якщо я з’ясую, що ти працюєш разом із ним, ти покійниця. Второпала?
Гангстери хапають мене за потилицю і просовують мою голову між металевих прутів.
– Ой. Що? Чому? Бля. Ні. Ні. Не працюю. Я клянуся. Відпустіть. ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ.
Я руками хапаюся за ґрати. Моє обличчя запхане просто в дірку. Я намагаюся витягнути голову назад, але вуха застрягли, і я щільно затиснута. Моя голова встромлена між рейками.
БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ-ЧОРТ-БЛЯ.
Я чую, як кроки бандитів поступово віддаляються, віддаляються, віддаляються.
– Поверніться. Поверніться. Я можу вам допомогти, – гукаю я.
Я чую їхній сміх.
Варто ризикнути.
– Ніно, я йому подобаюся. Він божеволіє від мене…
Тиша. Жодної відповіді. Вони пішли.
Я ще раз намагаюся витягти голову, але хрящі в мене у вухах тріскотять: «Хрясь!»
– ОЙ.
Якого біса? Це так нечесно. У мене будуть вуха-вареники, як у побитого регбіста. Повірити не можу. Мені несила ворухнутися. Що робити? Дихай, Алвіно, дихай, дихай. Якщо ти влізла туди, то зможеш і вилізти звідти. Це ж основи фізики. Універсальний закон. Ну ж бо, Алві. ДІВЧИНКО, ТИ ЗМОЖЕШ. Я знову смикаю: БОЛЯЧЕ. Ні, так не вийде. Я спираюся підборіддям на стіну внизу і трохи поскімлюю.
Бет істерично сміється в моїй голові. У неї достобіса вдалий день.
Намагаюся все ж висмикнути свій череп, але він з цього боку здається якимось ширшим. Тримається на місці, добре, надійно. Я глибоко дихаю. Що, як Ніно побачить мене тут? Я легка здобич. Стирчу, мов на тарілочці з блакитною облямівкою. Треба вибиратися. Не можна втрачати часу. Мені справді потрібне якесь мастило. Якби в мене тільки була хоч якась змазка… І тут я згадую. У мене в сумочці. Там той тюбик «Дюрекс Плей», що я купила в аптеці про всяк нагальний випадок. Якщо я лише зможу дотягтися… Підчіпляю сумку за ручку пальцями правої ноги й підіймаю. Підношу до своєї руки. Залажу всередину й хапаю тюбик. Так. Так. Це має допомогти. Це одна з моїх блискучих ідей. Я вичавлюю величезну краплю собі на долоню та добре намащую нею за вухами. Там стає волого та слизько. Пречудово. Я глибоко вдихаю – один, два, три – й висмикую голову з ґрат.
Так. Я вільна. Нарешті.
Я валюся на землю й віддихуюся. А тоді коїться щось дивне. Щось мене обпікає. Боже правий, вуха в мене просто палають. Якого біса вони вогнем горять?
Пече. Пече. Пече. Пече. Що це робиться? Я ляскаю руками по обличчю. Мені потрібен лід. Потрібна вода. Я кидаюсь до річки, падаю на коліна та хлюпаю водою на свої палаючі вуха. Помічаю змазку на землі: «Дюрекс Плей Зігрівальна». Ой. Точно. Я забула. Це мене не пече, а просто зігріває. Все зі мною буде гаразд.
Я лягаю на землю та щільно стискаю очі. Але я вам не Бет; я не буду плакати. Може, я й вимокла до нитки в смердючій рідоті… Але я вільна, і я – Алвіна Найтлі. Я знову на довбаному коні. Мені не потрібна нічия допомога, а надто – тих кроманьйонців. Я сама знайду Динаміта. Але для початку мені потрібні якісь колеса.
Я здираюся східцями вгору, на вулицю, і озираю дорогу. Таксі? Автобус? Вертоліт? Нічого. Мені потрібно дістати свою власну машину. Але не орендувати. Не збираюся давати тим ділкам інформацію про себе. Та й прав у мене взагалі-то немає. Вони нізащо не дадуть мені автомобіль у тимчасове користування. Треба вшиватися, доки ті хлопці не повернулися. Навряд чи мої вуха ще раз таке витримають.
Я звертаю за ріг, на тиху вулицю. Біля своєї машини стоїть огрядний чолов’яга. Двері його «Фіата Чинквеченто» відчинені. Авто гарненького зеленкувато-блакитного кольору. Це найкрихітніша машинка, яку мені тільки доводилося бачити. Схожа на стару банку фарби. Її, либонь, зробили в п’ятдесятих чи шістдесятих роках – вигнутий капот, сріблястий бампер і витрішкуваті фари. Я чую, як гуде маленький двигун. Я хочу її. Вона моя. Чоловік нахиляється, щоб купити газету у вуличному автоматі. А потім повертається назад до машини.