– У тебе вдома все гаразд? Ти сумуєш за своїм батьком?
Я сіпаю жорсткі шкірочки навколо ранки на збитому коліні. Відриваю одну – і відчуваю пекучий біль. Блискуча крапля крові.
– Повернімося до спортивного свята, – каже вона.
– Я не хочу говорити про це.
Я підскакую вгору. Мої долоні стискаються в кулаки. Я чую, як серце калатає в мене у вухах. Мені надто жарко у вовняній накидці. Пов’язую її собі на пояс. Зціплюю руки в жорсткий вузол.
– Сядь, будь ласка. Візьми печиво, – каже вона.
Вона знімає кришку з металевої бляшанки, що стоїть на журнальному столику. Пропонує мені печиво, що має покращувати травлення. Нарешті. Я помираю з голоду. Мені цікаво було, що там. Я думала, що це могло б бути печиво. Я беру три й сідаю. Вона назад закриває бляшанку кришкою, тож більш я взяти не зможу. Вона знову начіпляє окуляри на носа й робить іще одну спробу.
– Ти можеш мені розповісти, що сталося на батьківських перегонах?
Правило глаголило: «Одна дитина й один дорослий», і мама з Бет бігли разом. Я дивлюся на годинник на стіні біля дверей. Стрілки ледь рухаються, ніби загрузлі в клею.
– Гаразд, поговорімо про щось інше… – Вона шарудить папірцями на своєму планшеті. – Ми отримали скаргу. Від Менді Сіммс. Вона говорить, що ти напала на її тата. Ти пригадуєш, що у її батька через тебе кров з носа пішла?
– ВІН ВИРЯДИВСЯ МОВ КЛОУН. (І він теж не схотів одружитися з моєю мамою.)
Вона щось занотовує.
– Можна я вже піду? Мені нудно, – кажу я. Стрілки на годиннику досі не поворухнулися.
– Що сталося сьогодні на уроці малювання?
Я втуплююся в плакат на стіні. Це реклама чогось під назвою «Телефон довіри». Дівчинка на фото здається сумною. Але вона не може бути сумнішою за мене. Там номер, на який слід телефонувати, – 0800-щось-там. Що сталося б, якби я його набрала? Хтось мене врятував би? Але я не можу потелефонувати. Мені не дозволено користуватися телефоном, і в мене немає двадцяти пенсів.
Психологічка говорить до мене:
– Ви мали робити листівки до Дня батька…
Я підстрибую й кидаюся на журнальний столик. Бляшанка з печивом та її чашка злітають. Лунає гучне «ГРЮК!», і психолог вигукує:
– Що, блядь?..
Вона вся в чаї.
Я біжу та стрибаю у вікно. Вилітаю з нього – і я вільна.
«Блядь»? Що це? Новий матюк? Мені подобається. Запам’ятаю його.
Я ляпаюсь на землю, на бетон, обличчям донизу. Знову здираю розбите коліно. Цівка крові тече до шкарпетки, бавовна стає яскраво-червоною. Обтираю землю з долонь об спідницю, а потім мчу до воріт. Вириваюся з них – і все, я вшилася. Я біжу й біжу, так швидко, як лише можу, повз дітей, що, тримаючись за руки з татами, йдуть по морозиво або буцають м’ячі в парку. Може, вони йдуть подивитися кіно? Зараз вечір п’ятниці. Батьківський вечір.
Я сповільнююсь і зрештою спиняюсь. Я не знаю, куди йду. Я не хочу додому, не хочу бачити Бет чи маму. Стою посеред дороги, серце калатає: «БУ-БУХ, БУ-БУХ». Куди мені тепер податися? Звертаю на вулицю до парку. Біжу до найвищого дерева та здираюся на нього. Ховаюсь у листі. Побуду тут, доки не смеркне.
Я нігтем на корі видряпую «АЛВІ». Потім додаю «БЛЯД». Прихиляюся головою до стовбура й заплющую очі. Тієї ночі я сплю на дереві й марю про те, як знайду свого тата.
П’ятниця, 4 вересня 2015 року
Остія, Рим, Італія
Я прокидаюся в машині на узліссі, лобом упираючись у кермо. Намагаюся сісти прямо, але натискаю на сигнал.
БІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІП.
Що я роблю в лісі? Пригадую той випадок, коли я спала на дереві. Мені було рочків вісім чи дев’ять. Я майже про це забула. Я прокинулася вся заніміла та змерзла мало не на крижину, з листям у волоссі та мурахами в трусах. Я похитувалася на найвищій гілці. Дивно, що я не гепнулася звідти. Наступного дня в моєї мами просто дах зірвало. Я ніколи не бачила, щоб вона так казилася. Вона сердилася не тому, що я не ночувала вдома. Вона лютувала, бо я повернулася.
Черниця розкидана на пасажирському сидінні. Її обличчя приплюснуте до панелі керування. Я штурхаю її, але вона не рухається. Вона холодна. Не дихає. Досі мертва. Я справді не хотіла її вбивати. Що мені тепер робити з її трупом? Це була випадковість. Помилка. Мені типу якось погано. Я майже почуваюся винною. Як тоді, коли строщила десять шоколадних «Поп-Тартсів» за один раз, іще в Арчвеї. Не слід було такого робити. Я прихиляю її до спинки сидіння, закриваю їй очі, погладжую її обличчя.