Ой, ні, я допетрала. Вона повія.
Я вже збираюся підійти й приєднатися до тієї жінки, аж раптом зупиняюся.
От лайно. Черниця.
Я не хочу, щоб копи знайшли її тіло. Відбитки моїх пальців по всій фарбі. Її кров розмазана по всьому бамперу. Я не хочу, щоб її смерть поверталася й переслідувала мене (такого вистачило з моєю близнючкою). Може, власник машини добре мене розглянув і надав поліцейським детальний опис? Що, як та інша черниця бачила моє обличчя й надряпала непривабливий портрет? Ні, тут є лише один вихід. Треба спалити цю консервну бляшанку на колесах. Щоб та черниця зникла у вогнищі, серед попелу, диму та полум’я. Я лізу в свою сумочку «Прада» й порпаюся в пошуках пурпурової «Зіппо»: презервативи, помада, телефон Ніно, годинник із зозулею, ерекційне кільце, моя запальничка… Я повертаюся до машини. Застрибую назад на дах – шкіра на колінах шкварчить і пече – і звішуюся всередину через люк. Вихоплюю банку з багажника та виважуюся назад. Розтягнувши всі м’язи в животі.
Я пригадую, як востаннє спалила машину, машину директора своєї старої школи. Досі відчуваю тепло того полум’я на своєму обличчі. Досі відчуваю той токсичний запах. Тепер, озираючись назад, я розумію, що він правильно вирішив не одружуватися з моєю мамою. Але однаково я з задоволенням знищила його машину. І здобула чудовий досвід. Я відкриваю банку та нюхаю. В очах пече. Супер, це має спрацювати. Я зиркаю на ту жінку, але вона не дивиться. Вона за добру сотню метрів від мене.
Я підливаю трохи бензину в «чинквеченто» крізь люк. БУЛЬ, БУЛЬ, БУЛЬ, БУЛЬ. Ця штука добряче смердить. Я хлюпаю трохи на черницю, їй на хустку, на волосся та на довгу чорну рясу.
– Мені дуже, дуже шкода, – кажу я.
Цікаво, чи пробачить вона мені колись. Ну звісно пробачить, вона ж християнка. Християнство – це ж і є суцільне прощення.
Я витрушую останні кілька крапель, потім закидаю й банку всередину машини. Беру зламану гілку та підпалюю листочок своєю «Зіппо». Іще один листок. Іще одну гілочку. І ще кілька листочків і гілочок. Вони сухі-сухісінькі. Полум’я спалахує, гаряче, червоне й помаранчеве. Знайомий запах. У мене обгорають брови. Я кидаю гілку всередину машини, потім зістрибую та підтюпцем забираюся звідти. З гучним свистом бензин займається, і вогонь охоплює іржавий «фіат». Я низько присідаю та зазираю у вікно. Сидіння добре горять. Полум’я біжить спинками вгору, поглинаючи порепану шкіру. Вогонь підіймається аж до стелі, охоплює машинні нутрощі. Бувай, «фіате». Побачимося, сестро. Іще одна сестра. Ну круто. Тепер мені точно треба випити. Молочно-шоколадного коктейлю з «Бейлісом», з «Калуа» або міцного «Лонґ Айленд Айс-Ті».
Густий, чорний, бридкий дим смердить – токсичний запах горючої гуми. Щось тріскотить, щось репається, щось шипить. Я, втягнувши в легені повітря, ледь не задихаюсь.
Я йду до жінки.
– І знов привіт, – кажу я.
Вона озирається. Помічає «фіат».
– Твоя машина горить.
– Я знаю.
Вона вдивляється в дорогу. Золоті тіні на повіках. Заяскраві рум’яна. Мені подобаються діамантики в неї на віях, вигляд просто бомбовий. На галявині в лісі помічаю невеликий двомісний намет, сучасний, із низьким дахом. Натягнені мотузки. Пурпурові двері. Ми стоїмо просто біля автомобільного шляху з двостороннім рухом. Яке дивне місце для кемпінгу.
– Не знаєш, де я могла б випити?
– Ку-ку, – кує мій годинник.
Жінка хитає головою.
– Ні-е…
– Типу горілки, бар чи щось таке?
– Тут поряд нічого немає.
З гудінням під’їжджає автомобіль. «Лянча» спиняється близ дороги. Я дивлюсь, як із неї виходить чоловік середніх літ. Пересічна статура, середній зріст. Досить непоказний. Спостерігаю, як жінка підходить до чоловіка, похитуючи пружною дупцею. Вони вдвох рушають до намету.
Я відчуваю запах диму від «фіата», який палає. Чую, як полум’я гуде й тріскотить. Я неначе в крематорії. Крихітні порошинки попелу плавають, кружляють у повітрі й, мов сніжинки, осідають на розпечений асфальт. Вогонь перекидається на дерева. Я годинами могла б на це дивитися. Але не можна просто простояти тут увесь день (хоча ця пожежа й крутезне видовище). Мені треба порозгрібати деяке лайно. Декого повбивати. Мені потрібно повернутися до Рима. Я маю знайти Динаміта. Зараз. Доки це не зробив Доменіко. Я дістануся до Ніно першою.