У двері стукають.
О ні. Хто це? Довбана поліція? Не Ніно. Той ніколи не стукає.
Доменіко хапається за пістолет.
– Почекай хвилинку, – кажу я ледь чутно. – Це може бути хто завгодно.
Його тіло напружується. Плечі підіймаються. Звіряче обличчя похмуре. Це поліцейські прийшли, щоб схопити мене за вбивство моєї сестри? Чи Амброджо? Чи того крадія? Чи черниці? Я глибоко зітхаю.
– Іду, – кажу я. – Почекайте хвилиночку.
Доменіко зникає в спальні, щоб його не видно було. Слушна думка.
Я пригладжую волосся. Закушую губу. Вовтужусь із закритим на два оберти замком. Ключ клацає об метал. Руки в мене тремтять, пальці не слухаються. Долоні слизькі від поту. Двері відчиняються, і я бачу… свою матір із Ерні в переносному ліжечку.
Щелепа в мене відпадає до самої підлоги. Звідки, в біса, вона тут узялася? Це якийсь поганий жарт? Ми з мамою не один пуд солі разом з’їли. Ні, не зовсім так… Добряче одна одній насолили. Це гірше, ніж поліція. Я б краще у в’язницю сіла.
– Алвіна? – каже мама.
Вона обома руками затуляє рота. Її обличчя просто охоплене відчаєм. Вигляд у неї такий, ніби вона щойно побачила примару, і, власне, щось типу такого й сталося.
Чорт, це може добряче все ускладнити. Мама – єдина, хто може нас розрізнити. Хоч що б трапилося, вона завжди знала, де хто. Майже ніби за запахом відчувала. Близнюки Крей. Джекілл і Гайд. Залізна Маска… Ну що ж, схоже, тепер усе вирішено. Відтепер доведеться мені бути Алві. Моя мама нізащо не втримає це в таємниці. Це в неї на лобі написано.
– Узагалі-то, мамо, я відома як Бейонсе. Так мене називають цими днями.
– Я думала, що ти мертва, – каже вона.
У моєї мами високий голос. З австралійським акцентом. Міниться від «Жителів Іст-Енду» до «Сусідів», ніби сам не може визначитись, де його місце. Вона прожила останні десять років у Австралії, у краю всіх отруйних істот. Я сподівалася, що вона там і залишатиметься. Але ні, ось вона. Вона стягає мереживні рукавички, палець за пальцем, потім згортає їх і запихає до кишені. Вона вдягнена в обтислий малиновий костюм зі спідницею, сонцезахисний капелюшок і колготи на п’ятнадцять ден. Тереза Мей могла б щось таке начепити, щоб виголосити якусь особливо докучливу промову.
– Мамо? Що? Але як ти мене знайшла?
– Це було не так уже й складно. Ти ж не єті.
Ні, я Чудовисько Озера Лох-Несс.
– Я думала… Я думала. – Вона стримує ридання. – Я думала, що Бет жива.
Її обличчям стікає одна-єдина сльозинка. Вона витирає її пальцем.
Я дивлюся на Ерні в ліжечку: він мій. Не хочу, щоб він дістався їй. Я беру його й обіймаю.
– Ма-ма-ма, – вимовляє він.
– Здоров, поросятко, – кажу я та пещу його м’яку рожеву пухку щічку. Тепер, коли він нарешті до мене повернувся, я не відпущу його знову. Я зазираю в його великі блакитні очі. – То що, малий, скучив за мною?
Мама проштовхується повз мене, без запрошення заходячи в квартиру. Гіркувате амбре «Елнетт». Вона завжди передає куті меду з лаком для волосся. Голова в неї легкозаймиста (цим можна скористатися). Коріандр. Тубероза. Нотки опопонаксу. Хімічна бомба/«Діор Пойзон», її аромат-візитівка, яким комах можна труїти. Вона ставить ліжечко на підлогу та розглядає безлад у моїй новій квартирі. Бачить головорізів, що розляглися на канапі. А потім, схоже, вперше помічає мого носа.
– О, – зводить вона брову. – Ти маєш… дивний вигляд. Ти погладшала?
– Я теж тебе рада бачити.
Вона обертає мене навколо власної осі та дивиться на мої сідниці.
– Чим ти, в біса, напхалася? – Вона хитає головою, цокає язиком. – Скільки тобі повторювати? «Прінґлз» не може бути основним раціоном.
Ерні трохи відригує й випльовує все це на мене. Я втираюся своїм топом.
Ріккардо та Джузеппе позіхають і потягаються на шкіряній канапі. Брудні черевики та засмальцьовані брюки, замурзані похмурі обличчя. Моя мама морщить носа, схрещує руки й чекає.
На що?
Ми витріщаємося одна на одну, кожна очікує, щоб друга опустила очі.
Доменіко знову з’являється зі спальні. Він моргає та розглядає маму, ніби якусь екзотичну пташину. Може, диво-птаха? Блискучу манукодію або астрапію? Тільки я знаю, що вона альбатрос. Лиха прикмета. Диявольське прокляття. Таких не можна вбивати.
– То що, ти не збираєшся мене відрекомендувати? – питає моя мати, знімаючи капелюшка й віддаючи його мені (прислуга?). Це солом’яний бриль із безглуздо широкими крисами, обв’язаний недоладною рожевою хустиною.
Чому я її не вбила в Таорміні? Слід було зачекати, доки вона приїде, і всадити кулю їй межи очі. Тепер вона все зіпсує. Тепер вона схоче поговорити…