Вони втрьох протискаються повз поліцейських.
– Arrivederci, – каже Доменіко.
Я спостерігаю, як вони зникають за дверима.
Двоє поліцейських дивляться на мене.
– Синьйора Елізабет Карузо?
– Ні, це не та, – каже моя мама. Вона захлинається, стримуючи ридання. – Офіцери, це міс Алвіна Найтлі.
Вони дивляться на мене й хмуряться.
– А тіло в Таорміні? – запитує Савастано.
– Ото була Елізабет Карузо.
Мама голосно схлипує.
О Господи, краще б я померла.
– Я пробула в Таорміні лише одну ніч. Моя сестра задрочила мене просто до нестями (принаймні це правда). Тож я сказала їй, що мені треба повертатися до Лондона. Щось там вигадала про роботу. Я розумію, розумію, що не повинна була брехати, але мені потрібен був привід, щоб ушитися. Вона справді до дір прокомпостувала мені мізки. Моя сестра була скабкою в дупі. Тепер я, звичайно, почуваюся винною. Справді. (Не почуваюся, вона була падлюкою.) – Я сказала їй, що мені треба повертатися в Англію, але натомість я подорожувала островом, відвідуючи всі відомі пам’ятки. Я навіть здерлася на верхівку Етни, краєвид там просто неймовірний.
– Де ви ночували? У яких готелях? – запитує комісар Савастано. Його олівець націлений у записник на спіралі, готовий закарбувати мою відповідь.
– Я спала під зорями. Було тепло й сухо, тож це було добре.
Мама цокоче язиком. Вона повністю ведеться на це. Вона пам’ятає, як я отоді спала на дереві…
– А що ви далі робили?
– Я поромом повернулася на материк 30 серпня, а потім поїздом поїхала до Рима. Хотіла побачити деякі знаменні місця, перш ніж повертатися до Великої Британії. Іспанські сходи, Ватикан… Вибачте, я дуже засмучена.
Я долонями затуляю обличчя. Якусь хвилину важко дихаю. Підіймаю й опускаю плечі. Я визираю крізь шпарину між пальцями. Ерні совається в своєму ліжечку. Мама витріщається на мене. Офіцери сидять навпроти, щось дряпають у своїх записниках.
– Я дечого не розумію, – каже мама, звужуючи очі. – Звідки в тебе телефон Елізабет?
Я кидаю на неї вбивчий погляд. Вона, схоже, цього не помічає. Якби я не розуміла, що й до чого, то подумала б, що вони з копами змовилися, аби мене засудили за вбивство. Ой, ні. Почекайте. Вони, либонь, таки справді змовилися.
– Sì, sì. Ми заберемо телефон, – каже Ґрассо, простягаючи руку. – Якщо ви не заперечуєте, синьйорино Найтлі.
Я лізу в сумочку «Прада» й витягаю айфон своєї сестри. Кладу його в простягнуту до мене руку. Думки панічно метушаться. Що там, у тому телефоні? Є щось, що допоможе мене викрити? Я, здається, непогано позамітала сліди. До Ніно я писала зі свого нового телефона і всі ті селфі в «Прада» на нього робила.
Комісар Савастано бере телефон і запечатує його в прозорий пластиковий мішечок із застібкою-струною.
– Моя мобілка зламалася, тож Бет дала мені свою. Думаю, іноді вона бувала хорошою…
Поліцейські кивають. Мама хмуриться. Вона досі не може повірити, що то вони Бет знайшли.
– Але чому Бет телефонувала мені в Австралію, щоб повідомити, що ти померла?
Поліцейські спантеличено перезираються. Чорт. Вона має рацію.
Чому я це зробила? Я не хотіла проґавити жодної дрібнички, і тоді це здавалося слушною думкою. Я потелефонувала мамі, прикинувшись Бет, і сказала їй, що Алві відкинула копита. Пояснила, що вона потонула в басейні.
Принаймні це було правдою.
У мене втуплюються три пари очей. Раптом мені стає якось надто жарко.
– Мамо, ти, схоже, щось переплутала. – Я кладу долоню на мамину руку. Стишую голос. – Іноді твій мозок викидає такі штуки. Говорить тобі те, у що ти хочеш вірити, коли правда занадто… тяжка.
Мама забирає руку. Тепер вона ридає, підвиваючи. Схоже, правда щойно дійшла до неї. Бля, та вона ж істерить. Це добре. Вона здається геть божевільною. Моя історія спрацює.
Я чую, як у моїй голові відлунює регіт Містера Бульбашки.
Комісар Савастано тре свою сивувату щетину.
– Отож ви були на віллі Карузо вночі 26 серпня?
– Так, була. Можете запитати в Емілії. Це їхня няня, – кажу я.
Поліцейські кивають. Вони її вже допитували.
– Лише одну ніч?
– Саме так, – кажу я.
– А коли ви там зупинялися, ви бачили чи чули щось підозріле? Усе, що могло вас насторожити, навести на думку, що ваша сестра в небезпеці?
– Гм, ну, дайте подумати… – Я морщу лоба. Удаю, що замислилася. Поринула глибоко в думки. – Я знаю, що вона трахалася зі своїм найближчім сусідом – здається, його звати Сальваторе. Думаєте, це може бути якось пов’язано?