Доменіко хмуриться:
– Елізабет?
– Бейонсе, – кажу я.
– Алвіна?
– Бетта?
– Кахи. Кахи. Кахи, – відповідаю я.
– Ти що, склянку води не можеш узяти? – запитує мама.
– Ходімо до вбиральні, – пропоную я.
– Що ж, він, здається, хороший юнак, – звертається мама до дверей кабінки. Це вона що, про Доменіко?
– Так, звісно. Приємний.
Я змиваю унітаз і зустрічаюся з нею біля рукомийників.
– В якій галузі в нього бізнес? – запитує вона, розпушуючи волосся. Вона дивиться в дзеркало та складає губки качечкою. Поновлює помаду, хоч вона й не стерлася.
– Боротьба зі шкідниками, – кажу я. Типу як ти зі своїми парфумами…
Я беру мило та відкриваю кран. Він плюється окропом, обпікаючи мені руки.
– Ах. Ну, це справді потрібно. На таку роботу великий попит? Ну, розумієш, там, у Таорміні?
– Ти не повіриш… Вона сезонна.
Вона відкриває пудру та припорошує обличчя м’якою пухнастою штучкою.
– Очевидно, вона дуже добрий прибуток приносить. Бачила, скільки грошей він дав тому музиці? 500 доларів.
– О, так, приносить. Тобто ні, не надто.
– Буду чесна з тобою, Алвіно, – зітхає вона. – Справи з Рупертом ідуть недобре.
Фе. Руперт Вон Віллоубі, другий чоловік моєї матері, найбільший лузер в історії. (Ой, ні, то ж Ніно. Цьому дістається друге почесне місце.)
– Он як? І скажи, чому ж воно так?
Він нарешті допетрав, що ти суккуб? Розгледів твої зміїні хвости та пташині кігті? З’ясував, що ти Королева Демонів?
– Уже багато років він нехтує своїм подружнім обов’язком. А я жінка. У мене є певні потреби.
О Господи, не треба було питати. Мене тут немає. Я цього не слухаю. Ніно в «ламборґіні». Ніно в тісних трусиках. Ніно, намащений «Нутеллою»…
Я йду до дверей вбиральні, але мама й далі говорить до себе в дзеркалі, остовпіла, як зла відьма, що побачила Білосніжку.
– Тобто в нього завжди був замалий, але принаймні раніше…
– Я йду, мамо. Бувааааааай.
– Ми з Ерні переселяємося до тебе. Займемо гостьову кімнату, – каже вона.
Я йду крізь двері, повертаюсь у ресторан, у горлі в мене збирається легенька нудота. Вона не серйозно. Вона не буде в мене жити. Я видалю це зі свого мозку.
Доменіко чекає на мене одразу за рогом. Він штовхає мене в нішу і притискає до стіни.
– Che cazzo? – сичить він мені на вухо.
Я закочую очі.
– Тепер що?
– Ти… друга близнючка?
О Господи, тільки не знову. Я так залишила це в минулому…
– Так, бля, вдавися.
Він лізе в кишеню свого піджака. Я відчуваю метал його пістолета. Він соває його мені між ребра, в діафрагму.
– Добре-добре. Я можу пояснити.
– Я чекаю, – говорить він.
І що тепер?
Бет каже:
– Гру закінчено, Алві.
– Амброджо вбив Елізабет, бо хотів бути зі мною…
Непогано. Я розумничка.
Доменіко зводить брови. Здається, купився.
– Minchia.
– Ми були коханцями. Нам треба було прибрати мою сестру з дороги…
Блискуче, Алві. Ти крута. Ти на хвилі. Відмінна оцінка з виплутування на ходу. Він ведеться, простак.
– То Амброджо прикінчив Елізабет? Він убив її?
– Так, він. Минулого тижня, – пояснюю я. – Розумієш, він завжди віддавав перевагу мені…
Я була спокусливішою близнючкою. Я годинами могла б детально розписувати, яка Бет дровиняка в ліжку. Могла перерахувати всі свої чесноти та затоптати її ім’я у бруд.
– А твоя сестра трахалася з Сальваторе?
– Так, а ти звідки знаєш?
– Мені Ніно сказав, – пояснює Доменіко.
Так. Це, як на мене, має сенс. Ніно з Доменіко немов брати. Товаришують із давніх-давен.
– Тож, коли Сальваторе дізнався, що з Бет…
– Він убив Амброджо.
– Саме так, – підтверджую я. – Доменіко. Будь ласка… просто… відпусти мене. Вибач, що я тобі збрехала.
Я кліпаю віями. Випинаю груди. З усіх сил корчу з себе «діву в біді».
Він пхає пістолета ще далі в мої нутрощі. Він мені так легені нахуй проштрикне.
– Не роби так більш, – говорить він.
Я хитаю головою:
– Не буду.
Він відпускає мене та йде геть. Я прихиляюся до стіни. Нарешті, віддихавшись, іду за ним до залу.
За столом бачимо мою матір. Доменіко розлючено зиркає на мене.
– Ахосьвиде, – белькоче мама. – Попросиморахунок?
Ми повертаємося до квартири, Доменіко з мамою попереду. Я плентаюся за ними. Вітерець м’який, як мериносово-кашеміровий светрик від «Ґуччі». Плюскіт води у фонтані звучить як Вівальді. Ми крокуємо під гілками велетенських платанів, що хитаються на вітрі. Повертаємо за ріг, на міст, яким переходимо Тибр. Вода хвилюється й мерехтить у сріблястому місячному сяйві.