– О, Доменіко, це прекрасно, – каже моя мама, милуючись краєвидом.
– Е bella come te, Мевіс! Прекрасно, як ти.
Ми звертаємо в мій звивистий провулок бруківки та балконів. Старовинні дерев’яні двері оздоблені ревучими головами левів. Я озираюся – про всяк випадок, – чи немає Ніно, але жодних його ознак не помітно. Принаймні поки що. Доменіко з моєю мамою узялися за руки. Я готуюся тримати свічку.
– Що ж, дякуємо, Доменіко, за чудовий вечір. Серйозно, не варто вам було нас так розбещувати. Це справді дуже шляхетно. Скажи «спасибі», Алвіно.
– Так. Вогонь. Спасибі, – кажу я. Вона мене за п’ятирічку має.
– Це, signora, було суцільне задоволення. Ви така само юна й вродлива, як ваша донька, якщо не краща. Сподіваюся, вам сподобалася вечеря?
– О, так. Дуже. Особливо червоне вино. Як, кажете, воно називається?
– Regina di Renieri.
– А, так. Regina, – повторює вона крізь гикавку.
– «Regina» означає «королева», – пояснює Доменіко.
Ну чесне слово, яка, до біса, кому різниця?
– І мені сподобалися ті шоколадки, які подали з десертом. «Baci» чи якось так? – каже вона.
– Sì, «Baci». «Baci» означає «поцілунки».
– А мені вони здалися пересолодженими, – кажу я. – Аж нудотними.
Ми підіймаємося нескінченними сходами, що ведуть до моєї квартири. Стоїмо нагорі, хекаючи й віддихуючись, доки я шукаю ключі. Доменіко зі своїми здорованями, схоже, вирішили тут оселитися. Не уявляю, де спатиме моя мама. У цій квартирі лише дві спальні. Їй доведеться йти шукати готель… зараз, серед ночі. З дитиною. Ми заходимо крізь двері до вітальні. Ріккардо та Джузеппе підводять на нас погляд. Вони граються з маленьким Ернесто, що весело сміється: лоскочуть його животика й куйовдять волоссячко, доки він повзає підлогою вітальні. Навколо них розкидані дитячі іграшки. Схоже, вони зловили справжній кайф.
– Зичу вам доброї ночі, – каже Доменіко, цілуючи простягнуту руку моєї матері.
Вона хихикає, як дівчинка-підліток.
Я закочую очі.
– На добраніч, – кажу я. – Я пішла спати.
Я більш такого не витримаю. Цей вечір був пекельним. Просто неможливо зробити його ще гіршим. Я грюкаю дверима та беркицаю на ліжко. Утуплююсь у стелю. Отам, у кутку, пляма від води. Нагорі, либонь, щось протікає. Я вимикаю світло і вже починаю дрімати, коли чую, як щось довбеться об одну зі стін.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
– Доменіко. Ти мій італійський самець.
– Кохайся зі мною, Мевіс. Моя королево.
Боже правий. Бля, я так і знала.
– Це бридкіше за бридоту, – каже Бет.
Хоч раз вона сказала щось, із чим я згодна.
Я накриваю голову подушкою. Це анітрохи не заглушує звук.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
Потім двері моєї спальні з тріскотом розчахуються. Я сідаю на ліжку та вмикаю світло.
Що тепер?
Доменіко стоїть дуже збуджений і голий від талії донизу. Хто-небудь, убийте мене. Убийте мене зараз.
– Твоя мама запитує, чи є в тебе презерватив.
Я розтуляю рота і знов його затуляю. У мене мову відібрало.
Моя довбана мати. Цей довбаний хлопець. Їй шістдесят один рік. Майже шістдесят два. Він удвічі молодший.
– Ні, немає, – спромагаюсь я.
(Так, є. Але він його не отримає. Є в мене пакунок надміцних ребристих малинових гумок, десь у моїй сумочці «Прада», але я їх бережу на особливий випадок. Хочу, щоб вони були в мене, коли я знайду Ніно.)
– Не турбуйся, – кажу я, – вона надто стара, щоб завагітніти.
– Я розумію, але в мене гепатит A, B й C.
Він зачиняє двері та йде.
З вітальні долинають притишені голоси. Я чую, як він запитує своїх двох гангстерів. Схоже, в когось із них є презик, бо минає дві чи три хвилини – і:
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
День шостий. Коп
Субота, 29 серпня 2015 року
Таорміна, Сицилія
Моя сестра мертва. Я збіса багата. Настав час святкувати. Я знюхую доріжку з грудей Ніно, потім злизую залишки. Гарячий солоний піт. Кислуватий кокаїн. Мій мозок знову розпалюється. Я ковзаю язиком по його шкірі. Мій рот німіє. Гірко. Я запускаю пальці в м’яке чорне волосся на грудях Ніно.
– Хочеш іще доріжку? – питаю я, простягаючи йому скручену п’ятдесятку. – Ну ж бо, нюхни ще одну. Ця штука просто бомбова.