Ніно влягається на моє тіло. Насипає доріжку між моїми грудьми. Він вилизує мене від лобка й аж до шиї.
– Гей! Припини. Лоскотно, – кажу я, вивертаючись від нього.
Він ще трохи лиже мені обличчя, потім кусає мене за вухо.
– Припини. Припини. Я тебе вб’ю, – кажу я. Язик у нього гарячий і вологий.
Я гепаю його подушкою по голові. Він удає, що помирає. Злітає та плавно опускається на ліжко крихітна біла пір’їнка. Я дивлюся, як вона лягає на простирадло, а потім умощуюся поруч із ним. Є щось страшенно збудливе в тому, щоб трахатись у ліжку моєї мертвої близнючки. Постіль досі пахне Амброджо, «Армані Код Блек». По всій підлозі розкидана білизна моєї сестри. Я навіть підфарбувалася помадою Бет – «Руж Аллюр» від «Шанель». Трохи її залишилося на члені Ніно.
Ми дослухаємося до тиші, що пульсує, до непорушної, порожньої ночі. Нічого немає за цими стінами. Ми – це весь світ. На підлозі кухні немає мертвого Сальваторе. Доменіко не відмиває його мізки. Ніяка моя сестра не закопана в лісі, ніякий Амброджо не холоне в морзі. Ми з Ніно – це все, що має значення. Ми обертаємо світ.
– Бетта, – шепоче він мені на вухо. Від теплого дихання моєю шиєю пробігають мурашки. Я вдихаю його мускусний, чоловічий запах. – Ходімо зі мною. Я дещо придумав.
Він хапає мене й тягне за руку. Зістрибує з величезного ліжка.
– Що? Навіщо? Куди ми йдемо?
– Буде круто. Тобі сподобається. – Він знаходить свій одяг на підлозі спальні. – Я вже це робив багато разів. Це божевілля. До біса весело.
Він говорить швидко. Очі в нього скляніють.
– Що робив? Що круто? – допитуюсь я.
Я хочу, щоб ми залишалися тут, далі нюхали кокаїн.
Ніно вже йде. Я дивлюся, як він натягає свої блакитні джинси. У нього тіло як у Бреда Пітта, як у Тайлера Дердена в «Бійцівському клубі». У тій сцені, де він топлес у підвалі. У тій сцені, де він голий у ванні… Бред – незрівнянний персонаж, але з ним навіть поруч не стояв.
Я знаходжу свій одяг. Трусики. Ліфчик. Сукні не бачу – то й біс із нею. Зараз нікому на нас дивитися. Більшість навколо – мертві. Він виходить із дверей спальні. Я йду за ним, напівоголена. У спідній білизні Бет, мереживній червоній «Ла Перла», біжу до зали, потім – через усю віллу та крізь вхідні двері. Ми надворі, у саду Бет. Басейн – наче розплавлене срібло. Якась частина мене очікує побачити мою близнючку. Але ні, її немає, не будь ідіоткою. Є тільки ми. Розслабся.
Ніч майже непроглядно чорна, але над Етною яскраво сяє спадний місяць.
Ніно обертається та променисто всміхається. Він здається зовсім юним, майже хлопчиком.
М’яке нічне повітря з франжипанами – солодке, мов цукерка.
Стрекіт цвіркунів.
Пристрасна літня ніч.
– Ніно, – сміюсь я. У мене в голові якась мішанина. Губи мої розтягуються в широку усмішку. Я співаю: «Ніно. Ніно. Ніно» – на мелодію сирени пожежної машини.
– Скоріше, Бетто. Ходімо.
Мене недоречно пробиває на сміх. Я кусаю губу, намагаюся стриматись. Тільки так і можу затамувати свій крик: «Мене звати Алвіна».
Ми проходимо повз листя. Повз лимонні дерева. Повз маслинові гаї. Повз будинки. Теплий вітерець дмухає мені в обличчя. Дістаємося до тихої прогалини. Тут я його наздоганяю. Довбаний Боже, яка ж я п’яна. Я нахиляюся, спираюся руками на коліна. У мене в голові паморочиться. Підводжу погляд, намагаюся побачити, де я є. Ніно підходить до мене. Бере мене за руку, і я йду за ним. Ми дивимося з краю скелі, стоїмо на вітрі, тримаючись за руки. Він підводить мене до самого урвища. Тут збіса височенно. На вигляд – небезпечно. Смертельно. Місячне сяйво зловісне, у ньому миготять брижі на тихій воді. Усе чорно-біле, як у старому фільмі. Серце в мене тепер б’ється швидше. Що ми тут робимо? Це схоже на скелю, з якої ми скинули Амброджо. Усе моє тіло вклякає.
– Ніно, що ти вигадав?
– Ми стрибнемо.
– Ти що, бля, зовсім збожеволів?
– Ти мені довіряєш? – каже він.
Я підвисаю. Це дуже гарне запитання. Він змусить мене щезнути, як змусив щезнути мою близнючку? Це ж через нього вона зникла.
Ніно ще міцніше хапає мене за руку. Його долоня ковзає в моїй.
– Uno, due…
– Ніно, почекай.
– Uno, due, tre.
Спершу він мене трахнув, а тепер убиває. Історія стара як світ. Але чому? О Господи, він що, знає, що я не Бет? Знає, що я вбила його боса? Якби він узнав, що я прикінчила Амброджо, розтрощила каменем йому голову, він би помстився і знищив мене, як трапилось із Сальво.
Він тягне мене, і – я нічого не можу вдіяти – я стрибаю.
Земля зникає з-під ніг…
Зникає…
і ми падаємо,
падаємо
з криком.