– ААААААААААААААААААААА.
Я врізаюся в стіну холодного морського повітря.
Зіркове світло розпливається.
Усередині в мене все перевертається.
Це шалений адреналін, я такого ще ніколи, ніколи не відчувала.
Я безумно захмеліла.
Не думаючи ні про що, спостерігаю, як ми летимо зі страшної висоти. Бачу, як заносить наші тіла. Викривлення світу, таке раптове. Земля стискається у крихітну синьо-зелену кульку.
А потім ми падаємо у воду.
Лунає оглушливий шум. Громове ревіння – і я повертаюся. Я сповнена енергії. Мене мало не розриває. Органи чуття стають типу надто чутливими. Я почуваюся до божевілля живою. І тепер ми глибоко під водою. Мене смикає за праву руку: Ніно тягне мене на поверхню. Холодна, чорна, важка, крижана вода. З мого рота вилітають бульбашки. Я пливу до поверхні, так швидко, як тільки можу, хвицаючи ногами. Загрібаючи руками. Ніно досі тримає мене. Ані на мить не відпускає. Ми вириваємось із крижаної води в опівнічне повітря. Я віддихуюсь. Бризкаюсь. Лаюсь. Віддаюся почуттям.
– БЛЯ. БЛЯ. БЛЯ.
Ніно цілує мене. Притискає моє тіло до своєї мокрої шкіри, слизької й ковзкої. Наші серця б’ються в унісон. Ми пливемо у хвилях під широким зоряним небом. Підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося…
Цей поцілунок. Солоне море. Його крижані губи. Я здригаюся. Тремчу у воді. І ледве дихаю.
Ніно знову підтягає мене ближче.
– Бетто, – каже він. – Тобі подобається?
Фе. Це ім’я, знову. От зараз я йому розповім.
Я заплющую очі та віддаюсь у його обійми. Відчуваю його голі груди своїм тілом.
– Ніно, я маю тобі дещо сказати.
Я замовкаю.
Навряд чи я зможу це зробити.
В уяві змальовую обличчя Бет.
Підводжу на нього погляд. Мені страшно.
Його чорні очі сяють у місячному світлі.
– Що таке, Бетто? Говори.
– Це найкраща ніч у моєму житті.
Тепер уже я цілую його.
Субота, 5 вересня 2015 року
Трастевере, Рим, Італія
Я знаходжу одяг на підлозі спальні. Збираю та натягаю його. Трусики «Прада». Шкіряні штани. Шкіряні туфлі. Чорна шкіряна куртка. Я розглядаю себе у дзеркалі на повний зріст. Пальцями проводжу по волоссю. Рожева фарба почала вимиватися. Треба її поновити. Не зараз. Є справи значно терміновіші та важливіші за моє волосся. Я стираю вчорашню туш, лизнувши кінчик пальця, і мащуся консилером, щоб приховати синці – сині й зелені – на моєму новому носі. Багряна помада. Ще більше туші. Довершую образ дзеркальними окулярами. Натягаю старого капелюха Ніно. Мов франт, збиваю його на бік. Потім на другий. Він неперевершено доповнює моє світло-рожеве волосся.
Так.
Я готова до Динаміта.
Я готова знайти свого чоловіка.
Ніно шкодуватиме, що зв’язався зі мною. Шкодуватиме, що ми взагалі зустрілися. Я знайду його та вкладуся з ним у ліжко. (Ми швиденько. Іще одненький раз. Я на це заслуговую.) А тоді, коли йому здасться, що він у безпеці, коли він вирішить, що нічого йому не загрожує, – я його вб’ю, повільно та болісно. І тоді він зникне.
Я ретельно перевіряю годинник із зозулею. Гроші досі всередині, це добре. Але сьогодні мені не потрібен зайвий вантаж. Я не можу тягати за собою все це барахло. Мені, може, доведеться спішно зникнути. Я, може, ніколи й не повернуся.
Хапаю банкноти з годинника та запихаю їх у свій ліфчик пуш-ап. Що ще? Що ще мені може знадобитися? Я оглядаю кімнату. Я не можу взяти з собою весь цей одяг, змазку, електричну зубну щітку… Усі ці речі важкі, громіздкі. Вони гальмуватимуть мене. Треба розсудливо обрати найнеобхідніше. Я б хотіла прихопити ножа для м’яса, але на кухні немає більш гострих ножів. Я вже там шукала. Я беру ерекційне кільце, презервативи, цигарки та паспорт. Паспорт сестри мені більше не потрібен, усі знають, що вона ґиґнула. Я застібаю сумочку. Що ж, зробімо це. Я запалюю цигарку.
Навшпиньках крадуся до кімнати Доменіко та перевіряю, чи він іще спить. Він лежить у ліжку з моєю мамою, а Ерні куняє між ними. Малюк притискається до обличчя Доменіко, посмоктуючи свій крихітний пальчик. Вони – уособлення щасливої родини. Я досі не можу повірити, що Доменіко подобається моя мама. Може, він захоплюється некрофілією? Ну що ж, либонь, кожному своє.
Бідолашний Ерні, я знову кидаю його. Це вже вдруге. Не можу позбутися провини через це. Залишити його з моєю звихнутою матінкою й цим довбаним психопатом. Бідній дитині знадобиться серйозна терапія. Напевно, навіть глибша, ніж мені. А знаєте що? Я візьму його з собою. Не хочу, щоб він був у моєї матері. Я всиновлю його. Це чудовий план. Викраду хлопчика, знайду телефон Ніно та номер Динаміта. А ще прихоплю пістолет.