– Звісно, він знає твоє ім’я. Не говори дурниць.
– То чому він називає мене Шейлою?
– Це ласкаве звертання, Алвіно.
Ми дивимося одна на одну.
Я бачу її, потім чую, як вона заходить. Я об заклад готова побитися, що вона стежила. Підслуховувала. Бет підходить до нашої мами та кладе руку їй на плече. Вона кидає на мене докірливий погляд, типу «ну от що ти накоїла?». Бет доливає у склянку вина й відпиває ковток.
– Ну, мені він дуже подобається, – каже вона. – Я рада за тебе, мамо. Як на мене, чудово, що ти знов виходиш заміж.
– Дякую тобі, любенька Бет!
– Ти так довго залишалася сама. Ти заслуговуєш іншого…
– Так, – кажу я. – З мене досить. Або звідси піде Руперт, або я піду.
Моя сестра витріщається на мене.
Я бачу, як мама вагається.
Ніхто не вимовляє жодного довбаного слова.
Напруження просто титанове. Я дивлюся на пляшку на столику. О Господи, я хочу того вина.
Руперт розчахує великі скляні двері та ввалюється до пошматованої кухні. За ним влітає густа хмара диму, але він цього не помічає, чи йому просто байдуже. Він відчиняє холодильник і дістає собі банку «XXXX Ґолд».
– У вас тут усе гаразд, шейли? – Він спирається на стіну, щоб не впасти, протирає очі та потягається. Каже щось іще, зі страшенним австралійським акцентом, і я навіть не намагаюся зрозуміти. Щось про зґвалтовану коалу чи вогонь у кулуарах.
Наша сварка, вочевидь, підняла його з п’яного післяобіднього сну. Об заклад б’юся, він забув про багаття та знову спалив усіх креветок.
– Алвіно, вибачся перед своїм батьком, – каже мати. – Ти його розбудила.
Я розлючено дивлюся на матір, щоки в мене спалахують. Розглядаю ту жалюгідну подобу людини, якій вдалося якось проповзти в наш дім.
– До біса тебе. До біса всіх вас. ВІН МЕНІ НЕ БАТЬКО.
– Стеж за язиком, Алвіно, – каже моя мати.
Моя сестра закочує очі.
– Де взагалі мій тато? Чому ти не зізнаєшся, що він мертвий?
– Овва! – говорить Руперт.
Ніхто більш не промовляє ані слова. Мама зітхає й хитає головою. Моя сестра бере собі ще вина.
Я вибігаю з кухні та мчу нагору, до своєї кімнати. В очах у мене – пекучі сльози. Дурний приспів тієї довбаної пісні все прокручується, прокручується, прокручується в моїй голові.
Я хапаю свій вірний рюкзак «ДженСпорт». Довбана Бет. Довбана мама. Знаєте що? Вони заслуговують одна на одну. Якщо Руперт такий пречудовий – хай беруть його до себе. Вони можуть гратися в щасливі родини без мене. Йому ніколи не замінити мого тата. Хоч що б там з ним сталося. Він не поїхав до Америки жити. Ні, знаєте, що я думаю? Я думаю, що наша матір убила його. П’ятнадцять років тому чи десь тоді вона дійшла до краю. Їй зірвало дах. Вона бехнула його по голові замороженою ягнячою ніжкою, вбила його, потім з’їла доказ. Схрумала знаряддя вбивства, запечене з м’ятним соусом і картоплею. Як знати?
Мені потрібно з’ясувати.
Я хапаю кілька краваток, які ношу замість ременів, стару камуфляжну куртку, лискучі широкі брюки та спокусливі панчохи-сіточки. Знаходжу свої улюблені намистові браслет, чокер і пов’язку для волосся до комплекту, ковбойську сорочку, кілька золотавих мереживних топиків і вельветові кльоші. Сідаю на ліжко. Здається, все зібрала. Увесь мій світ отут, у цьому рюкзаку. Того вечора я втікаю з дому та дістаюся автостопом до центрального Лондона. Я сплю просто неба під дощем на Лестер-сквер і, чорт забирай, жодного разу не озираюся назад.
Неділя, 6 вересня 2015 року
Тірренське море
Човен перехняблюється, і я прокидаюсь, бо через цей нахил лечу на палубу. Я сідаю та протираю очі. Де ми? Що відбувається? Я мала не засинати всю ніч. Очей не повинна була змикати. Я могла б зараз спати з рибами. Це було щасливе спасіння. Я пригадую свою першу ніч, яку провела сама на Лестер-сквер. Мене охопив жах, паралізував, не давав заснути. Холод пробирав до кісток, шкіра змокла від дощу. Кожен звук здавався хижаком, кожен перехожий – убивцею. Я впевнена була, що це моя остання ніч. Світанок був справжнім дивом.
Я дивлюся, як Ніно скеровує човен на гальковий пляж. Він крихітний, не більше ста метрів завширшки, оточений крутими скелями. Темно, тож я розрізняю скелі та мало що ще.
– Що це за місце? – запитую я.
– Кастильйоне, Равелло. Це Амальфійське узбережжя. Ну ж бо, вставай, – каже він.
Я позіхаю та потягаюся. Спина в мене заніміла. Кидаю ковдру на палубу, хапаю свою сумку та йду за Ніно. Ми вистрибуємо з човна в крижану воду. Глибоку, до пояса, й невимовно холодну. Охх. Принаймні мене це збудило. Від холоду я ледь дихаю. Дно м’яке, всіяне камінням і слизькими водоростями. Ми плентаємося на пляж.