Краєм ока помічаю, як звивається щось довге й тонке.
– НІНО. ГЛЯНЬ. ЗМІЯ, – кажу я.
Ніно зупиняється й обертається, потім біжить сходами вниз, до мене.
– Що? Це? Це шланг.
– Ой. А так схоже на змію.
Ми, здається, цілу вічність деремося вгору, доки повітря не розріджується. У мене від нестачі кисню починається гірська хвороба. Груди здимаються, в легенях свист. Я запалюю цигарочку. Чую, як верещать мої м’язи та сухожилки: ЩО ТИ, В БІСА, ПО-ТВОЄМУ, ВИРОБЛЯЄШ? ТИ ВКРАЙ ОТЕТЕРІЛА?
Я відчуваю гострий біль у щиколотці.
– Аааа. Щось мене вгризнуло. Укусило мене, падлюка.
– Що? Де? – каже Ніно.
– Ось. Ось тут. За ногу.
Він повертається та знову біжить до мене, нахиляється, щоб подивитися.
– Ой, ні, почекай. Це жалка кропива.
Він випрямляється.
– Довбана рослина?
– Мені потрібно знайти листок щавлю, – кажу я. – Десь тут він має бути.
– Я ж сказав, щоб ти не галасувала.
Я знову йду за Ніно. Він не надто ласкавий. На мене нападають з усіх боків. Трохи співчуття не завадило б.
Я співаю «Poison» Ріти Ори, просто щоб згаяти час…
– ЧШШШШШШШШШ, – сичить він.
– О Боже мій, ми хоч уже близько? Скільки ще кроків?
– Це просто на верхівці цього пагорба, – говорить він, – і за рогом.
Я однаково більше не можу співати. Мені повітря не вистачає. Тож співаю подумки. Ми ще трохи підіймаємося сходами. Звертаємо за ріг: тіні, демони, земля, дерева, камені та нові сходи.
– То це сюди ми йдемо? – кажу я. – Ми ж у глушині якійсь.
– Так. У тім-то й річ.
Краще б ми залишилися на пляжній вечірці. Ніхто б нас там не знайшов… Узагалі, що ми тут робимо? Висока скеля. Круте урвище. Море б’ється об скелі далеко під нами. Чи він… Він що, зіштовхне мене звідси?
Ніно зупиняється й обертається. Іде до мене. Темно, я не можу розгледіти виразу на його обличчі. Ой, гадство. Що тепер? Він збирається мене вбити? Я знала. Він – диявол.
Я кидаюся на нього. Дістанусь до нього першою. Запобігти простіше, ніж вилікувати.
– ААААРРРРРРРРР.
Заряджу йому коліном по яйцях. Це мій убивчий прийом.
Ніно обхоплює мене за талію.
– Гей! Ти що робиш?
– Нічого. ОЙ. Відчепись.
Він викручує мені руку, заводить її мені за спину.
– Чому ти це зробила? – питає він.
– Не знаю. Я подумала… Подумала.
Я дивлюся униз із краю скелі.
– Я не збираюся тебе зіштовхувати. Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.
Він зітхає та випускає мене.
Я сідаю. Запалюю ще одну цигарку.
– Я втомилася. З мене досить. – Не дозволю йому більше ґвалтувати мені мозок своїми іграми. – Я хочу знати, що відбувається. Хочу знати, де я є.
– Я вже казав тобі. Равелло, – говорить він. Штурхає мене ногою. – Вставай.
– Я не можу. Я здаюся. – Легені в мене розриваються. Серце шалено калатає. Мій одяг змоклий у морській воді та просочений потом. Я лягаю на спину й розглядаю зірки. О, погляньте, це Оріон? – Просто дай мені померти спокійно.
– Якщо хтось тебе побачить, нам гаплик. Ми будемо в усіх телевізійних новинах: найнебезпечніші злочинці в Італії. Убивати поліцейських не слід.
– Ну, в мене ноги зовсім змучилися, – кажу я. – Ця гора щось надто вже крута.
– Minchia. Ворушись, бля.
Він витягає пістолет і приставляє його мені до шиї.
– Ну, не треба аж так.
– Я тобі казав: уставай, – говорить він. Він тягне мене за руку та ставить на ноги.
Я валюся на нього.
– То ти таки викрадаєш мене.
– Ні, не викрадаю.
– То ти мене захищаєш? Як мило. Страшенно романтично.
Цей хлопець. Як тут не матюкатися. Від нього в мене весь терпець уривається. Але Ніно страшенно спокусливий, коли сердиться. І мені таки подобається його великий пістолет.
– Якщо тебе спіймають, то знайдуть і мене. Ти тепер – моя повинність.
Він притискає дуло ззаду до моєї шиї. Я шкірою відчуваю холод металу.
– Рухайся, хай тобі чорт, доки не розвиднилося.
Я відчуваю його руку на своїй талії. Обожнюю, коли Ніно лютує.
– І все ж, куди ми йдемо? – Сподіваюсь, це місце того варте…
– Бачиш отой балкон на пагорбі? З усіма тими білими статуями? Оце туди ми й прямуємо, – говорить він.
Вілла Чимборне, Равелло, Італія
Я порозтягала всі м’язи на ногах, і, здається, в мене змістився диск, але я зупиняюсь і дивлюся крізь металеві ворота.