О десятій двадцять вона повернулася додому з пакетами в руках із супермаркету. У неї така звичка — ходити туди поночі. У пакетах були три щітки для підмітання, пачка скріпок і шість банок добре охолодженого пива. Мені знову доведеться його пити.
— Розмова була про вівцю, — сказав я.
— А я вам що казала? — відповіла подружка.
Вона вийняла з холодильника сосиски, підсмажила на сковорідці — і ми взялися їх уминати. Я з’їв три, вона — дві. Крізь кухонне вікно просочувався прохолодний нічний вітер.
Я розповів про те, що сталося в конторі, розповів про автомобіль, про садибу, про дивного секретаря, про гематому і про крижасту вівцю із зіркоподібною емблемою на спині. То була довга розповідь — коли вона скінчилася, стрілка годинника стояла на цифрі одинадцять.
— От такі справи, — підсумував я.
Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.
— То коли вирушаємо?
— Вирушаємо?..
— Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?
Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер — і глянув на подружку.
— Нікуди я не поїду! — сказав я.
— Як не поїдете — будуть неприємності, чи не так?
— Нічого такого не буде. Зрештою, з фірми я вже давно збирався піти. Хоч би хто вставляв мені палиці в колеса, а таку роботу, яка мене прогодує, я завжди знайду. Та й навряд чи вони мене вб’ють.
Вона вийняла з коробочки паличку із свіжим тампоном і покрутила її в руках.
— Хіба це така важка справа? Коротко кажучи, вам доведеться знайти лише одну вівцю, чи не так? Це ж так цікаво!
— Та ніколи в житті мені її не знайти! Острів Хоккайдо набагато більший, ніж ти думаєш. Та й овець там сотні тисяч. Як же я розшукаю серед них одну-однісіньку вівцю? Це неможливо зробити! Навіть якщо в неї на спині зіркоподібне тавро.
— П’ять тисяч, — заперечила вона.
— Чого п’ять тисяч? — перепитав я.
— Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п’ять тисяч голів.
— Звідки ти це знаєш?
— Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.
Я зітхнув.
— Бачу, тобі все на світі відомо.
— Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.
— Гм-м-м, — промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.
— В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п’ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?
— Аніскільки! — відповів я. — П’ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч — невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.
— Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге — ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.
— І те, й інше — надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.
Вона ковтнула пива. Я також.
— Ви що, не любите овець? — запитала вона.
— Навпаки — дуже люблю, — відповів я.
У голові знову починався безлад.
— Нікуди не поїду — це вже вирішено, — сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.
— Кави вип’єте?
— Давай, — відповів я.
Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип’ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні «Mіdnіght Specіal» і «Roll Over Beethoven», а потім — «Secret Agent Man». Вода закипіла — і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за «Johnny В. Goode». Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.
Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця — і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.
— Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.