— Про яких мериносів? — здивовано спитав я.
— Ну, про овець, — пояснив чоловік.
— Будинок належав Спілці вівчарів Хоккайдо. Так було аж до шістдесят сьомого року. Та коли вівчарство на Хоккайдо занепало, музей вирішили закрити, — сказав управитель готелю і ковтнув вина. — Директором музею в той час був мій батько. Заявивши, що йому нестерпно від самої думки про закриття його улюбленого дітища, він умовив Спілку відступити йому за невеликі гроші право на володіння будинком та земельною ділянкою за умови збереження матеріалів, які стосуються вівчарства. Тому і зараз увесь другий поверх віддано під архів. Щоправда, всі ці старі матеріали нікому не потрібні, але для старого їхнє збереження — це своєрідна розрада. Решту будинку я використовую як готель.
— Оце так випадковий збіг!.. — вимовив я.
— Випадковий збіг? — перепитав чоловік.
— Річ у тому, що людина, яку ми розшукуємо, пов’язана саме з вівцями! А єдиний ключ до таких пошуків — фотографія з вівцями, яку він прислав…
— Ого! — зацікавився чоловік. — Якщо можна, я хотів би глянути на неї…
Я добув з кишені фотографію з вівцями, затиснуту між сторінками записника, й передав її чоловікові. Той взяв з конторки окуляри і почав уважно розглядати знімок.
— Щось подібне я десь бачив… — сказав він.
— Бачили?
— Справді бачив!
По цих словах чоловік взяв драбину з-під люстри і приставив до протилежної стіни, відтак зняв фотографію, що висіла під самою стелею, й опустився вниз. Потім витер ганчіркою пилюку і передав фотографію нам.
— Хіба це не такий самий краєвид?
Рамка мала зовсім старий вигляд, а фотографія в ній зблякла до порудіння. І на ній були вівці. Загалом штук, мабуть, шістдесят. Була огорожа, березова діброва і гори. Обрисами діброва геть-чисто відрізнялася від її зображення на фотографії Пацюка, а от гори на задньому плані були такими самими. І навіть композиція фотографи збігалася.
— От тобі й маєш! — сказав я подружці. — А ми ж щодня не один раз ходили під цією фотографією!..
— Хіба я не казала, що треба поселитися в готелі «Дельфін»? — спокійно мовила вона.
— Ну, то де можна знайти місце з таким краєвидом? — перевівши подих, спитав я.
— Не знаю, — відповів чоловік. — Ця фотографія висіла тут з музейних часів.
— Гм-м-м… — видушив я із себе.
— Але є спосіб дізнатися про це!
— Який?
— Розпитайте у мого батька. Він працює у кабінеті на другому поверсі, там і спить. Сидить там майже безвилазно і все читає матеріали про овець. Майже півмісяця я з ним не бачився, та коли ставлю їжу перед його дверима — через півгодини тарілка порожня, а це означає, що він начебто живий…
— А хіба ваш батько знає місце, зображене на фотографії?
— Гадаю, знає… Як я вже казав, батько був директором Музею мериносознавства Хоккайдо і принаймні про овець знає все. Недарма люди називають його «Професором Вівцею».
— Професор Вівця… — повторив я.
3. Професор Вівця багато їсть і багато розповідає
Судячи зі слів управляючого готелем «Дельфін», дотеперішнє життя його батька — Професора Вівці — не було щасливим.
— Народився батько 1905 року в Сендаї в самурайській родині з діда-прадіда й був найстаршою дитиною, — почав син. — Ви не проти того, щоб я користувався європейським літочисленням?
— Будь ласка, будь ласка! — відповів я.
— Родина була не дуже заможна, але мала сяку-таку садибу. А колись їхній рід був навіть головним васалом місцевого князя й охоронцем його замку… До революції Мейдзі з нього вийшов відомий агроном.
Змалку Професор Вівця відзначався особливою успішністю в навчання і в Сендаї набув слави вундеркінда, який знав усе на світі. Він не тільки старанно вчився, але й прекрасно грав на скрипці. Отож, коли префектуру відвідав Імператор, хлопець виконав перед високими гостями сонату Бетховена й отримав у нагороду золотий годинник.
Родина намагалася спрямувати його на вивчення юриспруденції, але син рішуче відмовився.
— Юриспруденція мене не цікавить, — сказав молодий Професор Вівця.
— Ну то займися музикою, — запропонував батько. — У родині може бути принаймні один музикант.
— І музика мене не цікавить, — відповів Професор Вівця.
На якийсь час запала мовчанка.
— У такому разі, — вів далі батько, — яку дорогу в житті ти обереш?
— Мене цікавить сільське господарство. Хочу вивчати сільськогосподарську політику.
— Гаразд, — погодився батько. А що ж йому залишалося робити? Син був м’якої і лагідної вдачі, але ніколи нізащо не відмовлявся від раніше сказаних слів. Навіть батько не міг йому перечити.