Торговий квартал скінчився — і від міста майже нічого не лишилося. Широка дорога полого спускалася до річки, розгалужуючись перед самим берегом на дві — ліворуч і праворуч. Обабіч спуску стояли рядами невеличкі одноповерхові дерев’яні будиночки. Сірі, мов пил, дерева в їхніх двориках стриміли в небо своїми кострубатими гілками, кожного разу якось по-дивному обрізані. Перед входом до кожного будинку стояв бак для гасу і коробка для доставки молока, а на дахах стирчали на диво височенні телевізійні антени. Вони обліпили небо своїми сріблястими щупальцями так, наче кидали виклик горам, які вивищувалися над містом.
— По-моєму, тут нема ніякого готелю! — стривожено сказала подружка.
— Не журись. У кожному місті обов’язково є готель.
Ми повернулися на станцію і запитали станційних службовців, як нам знайти готель. Обидва, старий і молодий, — перший другому в батьки годився, — видно, нудьгували, бо взялися навдивовижу старанно пояснювати, як добратися до нього.
— Готелів у нашому місті два, — сказав старий службовець. — Один — порівняно дорогий, другий — дешевший. У дорогому зупиняються високі чини з губернаторства, коли приїжджають до нас, і влаштовуються офіційні бенкети.
— Годують там досить добре! — додав молодий.
— У другому поселяються торгівці, молодь — загалом, прості люди. Зовні він так собі, зате чистота — що треба! І помитися можна добряче…
— Та от стіни тонкі, правда? — сказав молодий.
Після того якийсь час вони ще сперечалися про товщину готельних стін.
— Зупинимось у дорогому! — сказав я. Грошей у конверті залишилося ще досить багато, й скупитися не було жодної причини.
Молодий службовець вирвав із записника сторінку і накреслив нам дорогу до готелю.
— Велике спасибі! — сказав я. — А за останніх десять років місто помітно запустіло, правда?
— Аякже! — погодився старий. — З лісопилень лишилася тільки одна, а інших, вартих уваги підприємств також нема. Сільське господарство звелося нанівець — і населення скоротилося…
— Навіть сформувати класи у школі не вдається! — додав молодий.
— Скільки зараз населення?
— Кажуть, начебто тисяч сім, але насправді це не так. Думаю, тисяч п’ять, не більше, — відповів молодий.
— Хтозна, може, й цю залізничну гілку скоро ліквідують. Як-не-як, вона третя в країні за збитковістю… — сказав старий службовець.
Вражений тим, що є дві залізничні гілки, ще більш занедбані, ніж ця, я подякував службовцям, і ми з подружкою залишили станцію.
Ми спустилися дорогою вниз у кінці торгового кварталу, звернули праворуч і, пройшовши метрів триста вздовж річки, опинилися перед готелем. Старим і затишним, із духом тих часів, коли містечко ще процвітало. Біля входу простягався до річки любовно доглянутий садок, в його кутку, засунувши морду в миску, спішило повечеряти цуценя вівчарки.
— Альпіністи? — спитала покоївка, проводжаючи нас до кімнати.
— Альпіністи, — коротко відповів я.
На другому поверсі готелю було тільки два номери. Обидва — просторі кімнати. З коридору відкривався, як і раніше з поїзда, той самий краєвид — річка кольору кави з молоком.
Подружка сказала, що хоче скупатися, а я вирішив навідатися тим часом до мерії. Будівля мерії містилася на безлюдній вулиці за два квартали від торгового кварталу і виявилася набагато пристойнішою, ніж я собі уявляв.
Я просунув у віконце відділу тваринництва мерії картку з назвою журналу, яку я раніше використовував у ролі «вільного журналіста», і почав розмову з того, що хотів би дістати довідку про місцеве вівчарство. Те, що в жіночому журналі зацікавилися збором матеріалу про вівчарство, могло здатися дивним, але службовець у вікні відразу погодився впустити мене досередини.
— Зараз на пасовищах Дзюнітакі утримується понад двісті овець. Усі — суфолки. Як ви самі розумієте, заради м’яса. Баранина постачається готелям та їдальням, де користується широким попитом.
Я вийняв записник і почав занотовувати сказане. Можна не сумніватися, що цей бідолаха кілька місяців поспіль скуповуватиме цей жіночий журнал. Від самої думки про це мені стало ніяково.
— Вас цікавить кулінарія чи що? — спитав співрозмовник після того, як трохи розповів про стан місцевого вівчарства.
— І це також, — відповів я. — Однак головне наше завдання — дати загальний портрет вівці.