Пройшовши доріжкою десь з годину, я повністю втратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. О, так мені не вдасться знайти Чоловіка-Вівцю! Я йшов уздовж видолинка доти, доки не почув, як жебонить вода. Коли ж побачив річку, пішов берегом униз за течією. Якщо не помиляюсь, невдовзі мав з’явитися водоспад і неподалік від нього — дорога, по якій ми з подружкою добиралися в гори.
Після десятьох хвилин ходьби я почув шум водоспаду. Гірський потік, нариваючись на валуни, розбивався на окремі струмки й де-не-де утворював холодні западини. В западинах не було видно риби, лише на їхніх поверхнях повільно кружляло кілька листочків. Перестрибуючи з валуна на валун, я перебрався через річку і по слизькому схилу піднявся до знайомої дороги.
Край моста сидів Чоловік-Вівця і дивився на мене. З його плеча звисав великий парусиновий мішок, ущерть напханий хмизом.
— Як вештатиметеся по лісу, на ведмедя набредете, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо в цих місцях один такий блукає — учора пополудні ми сліди бачили. Якщо вже кортить гуляти, то причепіть собі збоку дзвіночок, як ми…
Чоловік-Вівця теленькнув дзвоником, причепленим англійською шпилькою на стегні до шкури.
— Я тебе шукав, — зітхнувши, відповів я.
— Знаємо, — сказав Чоловік-Вівця. — Бачили, що шукаєш.
— Ну, чого ж тоді голосу не подав?
— Та ми думали, що ти сам хочеш нас віднайти. Через те й мовчали.
Чоловік-Вівця вийняв з нарукавної кишені сигарету і з насолодою закурив. Я присів поряд з ним.
— Ти десь тут живеш?
— Ага, — відповів Чоловік-Вівця. — Тільки нікому про це не кажи. Ніхто не знає.
— А хіба мій друг про тебе не знає?
Мовчанка.
— Якщо ви друзі з моїм другом, то й ми з тобою друзі, правда?
— Начебто, — обережно сказав Чоловік-Вівця. — Мабуть, що так…
— А якщо ми з тобою друзі, то ти мені не брехатимеш, чи не так?
— Ага, — розгублено погодився Чоловік-Вівця.
— От і розкажи, як друг!
Чоловік-Вівця облизав пересохлі губи.
— Не можемо. Вибач, але так сталося, що ми справді не маємо права розповідати.
— Хтось заборонив?
Чоловік-Вівця замовк, наче замкнувшись у своїй шкаралупі. І тільки вітер свистів між голими деревами.
— Ніхто нас не почує, — заспокоював я.
Чоловік-Вівця подивився мені в очі.
— Про цю місцевість ти нічого не знаєш, правда?
— Не знаю.
— Ну, так от запам’ятай: вона — незвичайна.
— Але ж недавно ти казав, що ця місцевість прекрасна.
— Для нас! — відповів Чоловік-Вівця. — Бо тільки тут ми можемо жити. Якщо нас звідси виженуть — нам іти більше немає куди.
Чоловік-Вівця замовк. Здавалось, що з нього неможливо витягти жодного слова, і я перевів погляд на парусиновий мішок із хмизом.
— Ось цим ти взимку обігріваєшся?
Чоловік-Вівця мовчки кивнув.
— Та я чогось диму не бачив.
— Ми ще вогню не розпалювали. Як снігу нападає — розпалимо. Але й тоді диму все одно не побачите. Бо ми спалюємо дрова по-особливому!
По цих словах Чоловік-Вівця гордовито усміхнувся.
— А коли починаються снігопади?
Чоловік-Вівця глянув на небо, потім на мене.
— Цього року почнуться раніше, ніж звичайно. Через днів десять абощо.
— І тоді дорога обледеніє, правда?
— Напевне, що так. Ніхто не приїде, ніхто не спуститься з гір. Чудова пора року!
— І давно ти тут живеш?
— Давно, — відповів Чоловік-Вівця. — Дуже давно.
— Чим же ти харчуєшся?
— Білокопитником, папороттю, плодами дерев. Ловимо птахів, рибу і раків.
— І тобі не холодно?
— Зимою таки холоднувато.
— Якщо тобі щось треба, можу поділитися тим, що маю.
— Дякую. Поки що нічого не треба.
Чоловік-Вівця раптом підвівся і рушив доріжкою у бік пасовища. Я поспішив за ним.
— А чому ти заховався тут від людей?
— Якщо скажу — будеш сміятися! — відповів Чоловік-Вівця.
— Чого б це я мав сміятися? — сказав я. Не було жодної причини, щоб сміятися.
— Нікому не скажеш?
— Нікому не скажу.
— Бо не хотіли йти на війну.
Якийсь час ми йшли пліч-о-пліч мовчки. Хоч, правда, врівень з моїм плечем було не його плече, а голова.
— На війну з якою країною? — спитав я.
— Не знаю, — відповів Чоловік-Вівця і відкашлявся. — Та все одно нам не хотілося воювати. Тому живемо, як вівця. А коли так, то звідси не виїжджаємо.