Відбитки можуть знайти і на тканині.
— Гакслі! — Вільям Ектон подивився на тіло. — Ти здогадувався, що я збираюся тебе вбити? Чи твоя підсвідомість про це здогадувалася на кшталт моєї? І чи це твоя підсвідомість сказала тобі змусити мене бігати будинком, торкаючись усього: книг, посуду, дверей, крісел? Невже ти настільки розумний?
Він ретельно витер крісла зіжмаканим носовичком. Потім згадав про тіло — його він ще не витирав. Він перейшов до нього і заходився витирати його з усіх боків, кожну частину поверхні. Він навіть почистив взуття, щоби нічого не лишилося.
Після взуття на його обличчі з’явився неспокій, і за мить він підвівся та підійшов до столу.
Він дістав і обтер воскову ягоду із дна чаші.
— Так краще, — прошепотів він і повернувся до тіла.
Проте коли він присів над тілом, його очі сіпнулися, а на губах прочитувалося вагання. Він знову підвівся і ще раз підійшов до столу.
І протер раму картини.
Під час протирання рами він звернув увагу на…
На стіну.
— Але це, — сказав він, — по-дурному.
— Ой! — зойкнув Гакслі, відбиваючись від нього.
Він штовхнув Ектона, і вони почали боротися. Ектон упав, звівся, торкнувся стіни і знову побіг до Гакслі. Він задушив Гакслі. Гакслі помер.
Ектон змусив себе відвернутися від стіни, йому потрібно було все зважити. Образливі слова і дії зникли з його свідомості, він змусив їх до цього. Потім поглянув на всі чотири стіни.
— Сміхота! — сказав він.
Краєм ока помітив дещо на стіні.
— Не звертатиму уваги, — сказав він, аби відволіктися. — Тепер наступна кімната! Треба бути послідовним. Ми були разом у передпокої, у бібліотеці, у цій кімнаті, в обідній кімнаті і на кухні.
Позаду нього на стіні була пляма.
Чи не була?
Він сердито обернувся.
— Гаразд, гаразд, просто щоби переконатися, — він підійшов і не знайшов жодної плями.
Хоча, одна маленька була, ось тут. Він витер її. У будь-якому разі, там не було відбитків. Коли він покінчив з нею, то торкнувся рукою стіни, оглянув її і так, і сяк, а потім м’яко сказав:
— Ні.
Він поглянув ще раз — угору, і вниз, і вправо, і вліво, і тихо вимовив:
— Це забагато.
Яка там площа?
«Без поняття».
Та попри сумніви його рука почала автоматично чистити стіну.
Він пильно поглянув на свою руку і на шпалери. Глянув через плече в іншу кімнату.
— Треба піти туди і витерти дійсно важливе, — сказав він собі, але рука лишилася на місці, так ніби підтримувала стіну або його самого. Його обличчя зробилося злим.
Він узявся мовчки скребти стіну — вниз і вгору, вперед і назад, униз і вгору. Так високо, наскільки міг дотягнутися, і так низько, наскільки міг нахилитися.
— Це ж смішно, о Боже, як же смішно!
Однак ти маєш бути певен, говорили йому власні думки.
— Так, я повинен бути певен, — відповів він.
Він закінчив одну стіну, а потім…
Почав іншу стіну.
— Котра година?
Він поглянув на годинник над каміном. Година минула. П’ять хвилин на другу ночі.
Задзвонили у двері.
Ектон завмер, витріщився на двері, на годинник, на двері, на годинник.
Хтось гучно грюкнув у двері.
Минула довга хвилина. Ектон не дихав. Без свіжого повітря в легенях він почав відчувати слабкість і пітніти. Тиша в його голові сповнилася гучними холодними хвилями, які билися об важкі скелі.
— Гей, там! — вигукнув п’яний голос. — Я знаю, що ти там, Гакслі! Відчиняй! Це Біллі-бой, п’яний, як чіп! Гакслі, старий друзяко, відчиняй-но.
— Забирайся, — прошепотів беззвучно Ектон.
— Гакслі, ти ж там, я чую, як ти дихаєш! — кричав далі п’яний голос.
— Так, я тут, — прошепотів Ектон, який почувався млявим і незграбним на підлозі, незграбним, похололим і німим. — Так.
— Чорт! — мовив голос і розчинився у тумані. Кроки почовгали далі. — Чорт…
Ектон довго стояв із заплющеними очима, відчуваючи аж у голові калатання серця. Коли він, зрештою, розплющив очі, то поглянув на нову стіну перед ним і зважився заговорити.
— Дурниця, — сказав він. — Ця стіна бездоганна. Я не торкався її. Треба поспішати. Поспішати. Час, час. Лише кілька годин до того, як припруться його дурні друзі!
Він обернувся.
Краєм ока зауважив дрібне павутиння. Коли він повернувся спиною, то павучки виповзли і почали займатися своєю делікатною роботою. Не на стіні зліва, яку він витер, а на тих трьох, які ще не чіпав. Щоразу, коли він дивився на павуків, вони ховалися, і виповзали тільки тоді, коли він відвертався.