А потім він глибоко вдихнув — востаннє. Останній ковток, який робиш, поринаючи у теплу воду, затамовуючи подих, щоби перевірити, як надовго можеш пробути під водою. Вони довго чекали, що він випірне, але не дочекались. Вдруге на плесі життя він не з’явився. Його тіло лежало на підстилці, мовби восковий фрукт. Торкатися до нього було так само незвично, як кусати зубами воскове яблуко.
І вони віддали його сирій землі, ніби найбільшій з усіх невситимих пащ, яка поглинула його надовго, висушуючи яскраві барви його життя, перетворюючи його на подобизну давнього пергаменту, на мумію, легку, наче полова осіннього урожаю, що її ось-ось віднесе вітер.
Від того часу й до теперішнього Філомена знову і знову сушила голову питанням: як їй нагодувати осиротілих дітей, коли Хуан обернувся на коричневий згорток у коробці зі срібними торочками, як виростити їхні кістки, змусити посміхатись роти і розрум’янити щоки?
Надворі закричали дітлахи, радісно переслідуючи Філепа.
Філомена поглянула на далекий пагорб, на який з'їжджалися яскраві туристичні автобуси, везучи силу-силенну мешканців Сполучених Штатів. Навіть тепер вони платили кожен по песо тому похмурому чоловіку із заступом, щоби потрапити до катакомб і пройтися поміж стоячих мерців, подивитися, що сухий ґрунт і вітер робить із усіма померлими у цьому місті.
Філомена дивилася на автобус, коли почула голос Хуана:
— Філомено…
І знову.
— Філомено… Це я гукаю. По смерті я працюватиму… Не буду бідним… Філомено…
Його голос затих. Вона похилилася і мало не зомліла, бо їй на думку спала ідея — нова і жахлива, її серце закалатало.
— Філепе! — різко погукала вона.
І Філеп вирвався від глузливих дітей, увірвався до будинку, заслоняючи двері в білий жаркий вечір, і спитав:
— Так, Mamacita?
— Сядь, nino, треба поговорити, в ім’я всіх святих — треба!
Вона відчула, як старіє на лиці, бо душа її старіла щомиті, і сказала — повільно, важко вимовляючи слова:
— Сьогодні вночі треба потай пройти до катакомб.
— А ножа брати? — радісно посміхнувся Філеп. — Уб’ємо того дядька?
— Ні-ні, Філепе, послухай…
І він слухав, а вона говорила.
Години спливли, церкви продзвонили на вечір. Вечір дзвонів і співу. Віддалік із долини линули голоси, що виводили псалми вечірньої меси, було видно дітей, які крокували з запаленими свічками схилом далекого пагорба, велетенські бронзові дзвони хилиталися і калатали, наче громи, від їхнього звуку валували собаки, крутячись і кидаючись у бік порожніх вулиць.
Цвинтар виблискував білосніжною білизною мармурових плит, гравієві стежки мінилися, наче градом усипані. Гравій шурхотів під ногами у Філомени та Філепа, котрі йшли вперед, волочачи за собою чорні тіні, які відкидало позад них сяйво місяця у безхмарному небі. Вони схвильовано озиралися, але ніхто їх не зупинив. Вони бачили, як гробар із безногою тінню пішов з пагорба до вечірні.
Аж ось:
— Хутчій, Філепе, замок!
Разом вони запхали довгого металевого прута між застібкою навісного замка і дерев’яними дверима, які лежали врівень із поверхнею землі. Разом вхопили і потягнули. Тріснуло дерево, розкрився замок. Разом вони підняли важкі двері й перекинули їх набік. Разом пірнули в темряву наймовчазнішої з усіх ночі. Там чекали на них катакомби.
Філомена розправила плечі й глибоко вдихнула.
— Вже час.
І ступила на першу сходинку.
У кам’яниці Філомени Діаз її діти спали по кутках вистиглої на вечір кімнати, заспокоєні звуками власного теплого подиху.
Нараз вони всі прокинулись.
Кроки — повільні та сторожкі, човгання по бруківці знадвору. Двері різко відчинились. Раптом у дверному прочілі виросли силуети трьох людей на тлі вечірнього неба. Одне з дітей підвелося і черкнуло сірником.
— Ні! — Філомена вільною рукою загасила вогонь. Сірник упав долі. Вона зітхнула, двері захряснулись. Кімната знову наповнилася чорнотою. Тоді Філомена нарешті промовила:
— Не запалюйте свічок. Ваш батько повернувся додому.
Опівночі двері сколихнув наполегливий стукіт і грюкіт.
Філомена відчинила.
Гробар аж на лиці змінився від люті.
— Ось де вона! Злодюга! Крадійка!
Позад нього стояв Рікардо, на вигляд дуже зіжмаканий, дуже стомлений і старий.
— Кузино, дозволь увійти. Пробач мені. Оцей наш друг…