— Чого ви, мем? — кричав чоловік. — Я вже вискакую!
І вискочив.
Він приземлився, упав і покотився по землі.
Нева щодуху погнала машину вперед.
Чоловік позаду звівся на ноги і загорлав:
— Ви божевільна! Ви скажена! Божевільна! Скажена!
— Це я божевільна? Я скажена? — спитала Нева і захихотіла. — Отакої!
— …божевільна… скажена… — крики слабшали.
Дуґлас озирнувся і побачив, як чоловік помахав кулаком, а тоді зірвав із себе сорочку, жбурнув її на гравій і заходився стрибати, а розпечена земля під його босими ногами злітала вгору цілими хмарами куряви.
Машина ревіла, мчала, гналася, безладно тарабанила вперед. Дуґласова тітка в запалі прилипла до гарячого керма, аж поки маленька спітніла постать балакучого чоловіка не загубилася серед залитих сонцем боліт і пекучого повітря. Нарешті Дуґлас видихнув:
— Нево, я в житті не чув, щоб ви так розмовляли.
— І більше не почуєш, Дуґу.
— А правда те, що ви сказали?
— Ані слова правди.
— Ви збрехали, ви справді збрехали?
— Так. — Нева блимнула очима. — Гадаєш, він теж брехав?
— Не знаю.
— Я знаю лиш те, що іноді треба збрехати, щоб зупинити брехуна. Принаймні так було цього разу. Не перетворюй це на звичку.
— Ні, мем. — Він засміявся. — Повторіть оте, що ви сказали про мандрагору. Скажіть, що у мене отруйник у кишені. І про револьвер зі срібними кулями, повторіть це.
Вона повторила. Обоє засміялися.
Вони голосили і кричали, їдучи у напіврозваленій машині-бляшанці, підскакуючи на купках гравію. Вона говорила, а він слухав, міцно заплющивши очі, і вони ревли, заходились і шаленіли від сміху.
Вони сміялися, аж поки не пірнули у воду в купальних костюмах, а як виринули, то посміхались до вух.
Сонце стояло прямо посеред неба, і хвилин п’ять вони хлюпалися по-собачому, а тоді почали по-справжньому плавати у ментолово-прохолодній воді.
Лиш після заходу, коли сонце раптом зникло і тіні вийшли з-під дерев, вони згадали, що тепер треба повертатися до міста тією самою пустельною дорогою, знову повз дичавину боліт.
Вони стояли біля машини і дивилися на ту довгу дорогу. Дуґ важко ковтнув.
— Нічого з нами не трапиться.
— Нічого.
— Заскакуй!
Вони попадали на сидіння, Нева копнула стартер, наче то був дохлий пес, і вони рушили вперед.
Вони їхали попід сливово-синіми деревами, серед оксамитово-блакитних пагорбів.
І нічого не трапилося.
Вони мчали широкою, розораною колесами гравійною дорогою, що теж забарвлювалася у сливовий колір, дихали тепло-прохолодним бузковим повітрям і дивилися одне на одного, чекаючи.
І нічого не трапилося.
Нева почала тихенько щось наспівувати.
На дорозі нікого не було.
А потім на ній дехто з’явився.
Нева засміялася. Дуґлас подивився вперед і теж захихотів.
На узбіччі стояв маленький хлопчик років дев’яти, у вершковому літньому костюмчику, в білих черевиках і у білій краватці, а обличчя його було рожевим і обшкрябаним. Він махнув рукою.
Нева зупинила машину.
— Ви до міста? — весело гукнув хлопець. — Я загубився. Був з родиною на пікніку, поїхали без мене. Радий, що зустрів вас. Тут якось лячно.
— Залазь!
Хлопець заліз на заднє сидіння, і вони рушили далі. Дуґ і Нева кидали погляди у дзеркало і сміялися, але згодом затихли.
Малий позаду довго мовчав, і сидів дуже рівно у своєму чистому, свіжому, новому білому костюмі.
Вони їхали порожньою дорогою під темним небом, на якому блищало лиш кілька зірочок. Вітер ставав холоднішим.
Нарешті хлопець заговорив. Дуґ не почув, що він сказав, але побачив, як Нева скам’яніла і зблідла, як морозиво, з якого малому пошили костюм.
— Що? — спитав Дуґ, озираючись.
Малий не блимав і дивився просто на нього. Його губи заворушилися так, ніби зовсім не належали його обличчю.
Двигун машини пирхнув і заглух.
Вони сповільнились і стали намертво.
Дуґ дивився, як Нева тисне то на газ, то на стартер. Але увагу його захопили слова малого, що прозвучали у новій густій тиші, що заповнила машину:
— Хтось із вас колись думав… — Хлопець набрав повітря і закінчив: —…чи буває на світі така штука, як генетичне зло?
Ще один прекрасний безлад
Ці звуки пролунали посеред літа, посеред ночі.