Доброчин потяг Володимира до свого хорому. Останнім часом він заходився дедалі наполегливіше прилучати його до княжих справ, бо чоловіче єство було далеко це вічне, а старість уже чатувала на Доброчина коли не за Почайною, то за Дніпром.
Поки Богуслава з челядницями лаштувала обом князям снідання, Доброчин знову згадав отрочат, що бігли до училища.
— А сина Любомира Вовка угледів чи ні? — засміявся Доброчин і вдоволено поторкав вуса. — Прислав синка Любомир, а спершу казав: негоже бояринові!
Перед різдвяними святами в Києві була справжня котора: бояри мало за мечі не хапались, коли Доброчин звелів, щоб усіх десяти-п'ятнадцятирічних боярчуків оддали в науку старому пресвітерові. Доброчин ледве вмовив бояр та інших княжих і нарочитих мужів, що письмо й четмо тепер перестало бути справою волохів, бо що то за боярин буде чи князь, який не вмітиме пьсати й четати, а в усьому муситиме довірятись непевним ларникам-писцям? І коли бояри нарешті повкладали мечі в піхви, заратилися боярські жони та жінки. Боярині вдались у крики й голосіння, страшніші за гарячкуваті боярські мечі, немов у кожному теремному хоромі був наглий похорон. Жона Звенислава Претича — Боринка прибігала аж під Доброчинів хором, упала в сніг і заходилася скубти на собі волосся, як наче ховали її єдине дитя. Вона так і верещала:
— Ліпше живим його та в могилоньку покладіть, як ото знущатися та з боярського дитя-атка!..
Вона голосила й качалася в снігу, аж поки вийшов старий Претич та огрів Блудову дочку бичем межи плечі. Претич також не схвалював Доброчинових починань, але не міг дивитись на розтелесовану невістку.
Боярині перестали обсідати княжий двір, але наглухо позачинялися з дітьми в хоромах, і тоді Доброчин сказав:
— Оддам пресвітерові Вишеслава!
Вишеславові минав двадцятий рік, його місце було швидше серед дружини, в такому віці боярчукам і княжичам належало вручати коня й меча, але Доброчин послав сина в училище.
Лише після цього київські боярині здались.
На снідання була холодна яловичина з хроном, бо вранці Доброчин ніколи не вживав гарячої страви та вина, а потім челядниця поставила князям лише по малому пугарику калинової браги. Доброчин сьорбав брагу й розповідав небожеві про те, що мала сьогодні вирішити Княжа дума: йти до Порогів чи аж на Лиман?
Торік з грецьким слом усе було домовлено: отримавши шеститисячний Звенків полк, цар Василій одразу почне готуватися до весілля. Анна прибуде до Корсуня своїм кораблем, а Володимир вийде їй назустріч до Порогів, узявши многий полк, щоб убезпечити від можливого наскоку печенігів, хоча Булгак-хан не був ратний з Києвом і кочував десь аж у низах Сіверського Дінця.
— Пересторога не зашкодить, — сказав Доброчин, коли старці зібрались у думній світлиці.
Але куди йти? До Порогів чи таки до Лиману? Ждан Будимирович стояв за Лиман:
— Ми ж не будемо знати, де хан Булгак. Бува, котрась його орда докочує аж до Лиману? Треба йти на Лиман.
Йому несподівано заперечив малий воєвода:
— А якщо царівна рушить через Переко-оп?
— Кубарою? — засміявся Ждан. — Кубари по землі не плавають!
— Та хіба ж я що кажу-у? — збентеживсь Ілько Муромець. — То я тільки та-ак... А бува, думаю...
Претич сказав:
— Треба йти до Порогів. Бува й справді вирушать через Перекоп навпрошки до Дніпра? А ми ждатимемо на Лимані. Хоч і не ратний Булгак-хан, а все-таки... Береженого боги бережуть.
Він був за цей давно вимріяний і майже невірогідний шлюб Володимира з царівною, шлюб мав урешті взаконити силу й значимість Києва та Русі: такої честі ще нікому не таланило домогтись од Царягорода. Але він одразу хмурнів, щойно подумував про можливі наслідки цього казкового шлюбу. Тоді Претич замикався в собі на всі замки.
Малий воєвода Муромець мав слушність: вирішили йти до Порогів п'ятитисячним полком, щоб остерегтись від будь-яких несподіванок. Цар Василій мав лише одну сестру.
Володимир був жвавий і збуджено посміхався, зиркаючи на бояр, та коли Дума закінчила чиньбу й старці почали розходитись, він раптом притих.
— Не треба наперед журитися, — сказав Доброчин. — Я знаю, над чим сушиш голову.
Це вони вже обговорювали не раз: Володимирові жони... Оті вісімсот наложниць в Ольжиному дворі, в Білігороді та в селі Берестовому не йшли в лік — то були невільниці, холопки. Але ж Володимир мав і п'ятьох законних жінок, а також десять синів і доньок. Минулого року Грек Мудролюб сказав:
— Християнський закон не дозволяє багатоженства. Тепер, коли Володимир прилучився до віри в єдиного бога та його сина Христа, поганські шлюби незаконні.
Перед цим Доброчин радився з отцем Григорієм і перепитав у сла:
— А Володимирові діти? Восьмеро їх!
Тоді ще ніхто не знав про близнюків опальної княгині Рогніди. Грек Мудролюб сказав:
— Діти незаконного шлюбу також не в законі.
Але Доброчин знав од Григорія про інший християнський закон, він сказав базилікові архімандриту:
— А якщо великий князь київський їх усиновить?
Грек Мудролюб засміявся. Обізнаність скіфського архонта на мить загнала його в глухий кут, але він знайшов безпечний для себе вихід:
— Це може вирішити патріарх Николай.
Тепер Доброчин намагався згадати кожне слово й кожен вираз очей Грека Мудролюба. Базилік архімандрит, певно, схитрував: так потім висловився і пресвітер Григорій. Усиновлення міг дозволити патріарх, але це міг дозволити також будь-який інший єпископ. Десь-то базилік просто змовчав про те.
— Коли царівна буде тута, — сказав Доброчин, — вони покрутяться, повертяться та й здадуться. Назад тієї Анни вже ніхто звідси не забере, коли вона побуває в руках «скіфського архонта», як рече пан базилік архімандрит. Не треба наперед журитися.
Журитись належало хіба що за жінок, але тут ніхто вже не міг нічого вдіяти. То була плата за руку багрянородної царевої сестри.
Ніхто не міг зрівнятися в силі з великим князем, він мав право на життя й смерть тисячі тисяч людей, не мав лише одного простого звичаєвого права: права на любов, яку боги дарували кожному смертному за життєві муки.
Це казав колись Доброчин, і це Володимир запам'ятав на все життя. А в зламні літа воно набувало особливої ваги й вирішального значення.
Тепер належало ступити останній крок, і вони обидва, кожен по-своєму, відчували, що в них паморочиться в голові. То був крок у повитий темрявою незнайомий простір.
Доброчин і Володимир ішли понад берегом Дніпра майже два тижні. Позаду лишилися Родня, Воїнь та всі інші низові городи. Десь на тому боці промайнуло вчора гирло передільної річки Ворскли, за якою починалися кочовища печенізької орди. Чотиритисячна комонна дружина йшла правим берегом, а тисяча пішців пливла рівнобіжне з дружиною Дніпром, розтягшись на стрижні двадцятьма ладдями й дракарами.
Товару Доброчин цього разу не взяв: корм для коней та борошно для людей теж пливли ладдями. Два дні Доброчин та Володимир і самі сиділи на чільній ладді, якою тридцять і три роки тому Доброчин плив з Ольгою до Царягорода. Течія швидко несла їх униз — коні ледве встигали за ними берегом, на кормі чатував лише стерновий, а вої розморено смажились під пекучим полудневим сонцем, наставивши йому свої могутні тіла: весла мали знадобитись тільки на зворотній дорозі.
Ця лінькувата розмореність воїв наганяла клейкий сон, і на третій день Доброчин і Володимир покинули ладдю й сіли верхи, лише на ніч залазили в обкладену гексамитом кліть, коли дружинники стриножували коней і пускали пастись. Коней Доброчин звелів тримати на підножних кормах, і Володимир сердився на вуя, що не знати для чого береже овес. Але в Доброчинові прокинувся колишній Ольжин холоп і чашник, який мав усе передбачити на півроку вперед.
— Ладдям од вівса не важко, — жартував Доброчин. — А й коні собі йдуть ступою — досить з них і цієї трави.