— А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: «Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти — князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч — у того й правда». Так йому й скажи!
Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:
— Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.
Батько на мене розсердився й аж кричить:
— Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: «Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!» А старці речуть: «Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо все за діднім поконом: зашлімо старостів». А їй тільки того було й треба.
Я йому кажу:
— Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.
— А мені, — каже сердито, — ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!
Ну, тоді я й сам розсердився:
— Ви вже старий — нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.
Тепер як згадаю — самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.
Так ми ні до чого й не дійшли.
Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені:
— Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.
Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:
— Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі — Олевськ. Ну, а сестрі — всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь — таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!
А тому «старому» заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.
Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:
— Дає вам стара світлого князя любецького.
А він мені:
— Хай вона вдавиться тим Любечем!
А я мовлю йому:
— А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там — що боги пошлють.
Батько каже:
— Відвернувся Дажбог од деревлян.
Кажу: то ще надвоє баба волошила.
Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.
А стара в Києві як почула та як заверещить:
— Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!
Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:
— Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.
Каже: давай поїдемо вдвох.
Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру — твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.
Претич мовить твому дідові:
— Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...
Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.
Претич каже йому:
— Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше — вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш — брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там — що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...
Марно.
Тоді Претич рече:
— А чи ти відаєш, Маломире, з чим прислала нас до тебе стара? Сказала: або шлюб — або ж поруб!
Батько мій аж наче зрадів:
— Ліпше поруб. Радше в порубі догнию, аніж узаконю доброхіть волость находниківі. Коли все й справді так, як кажеш, бодай своєї руки не докладу до того паскудства...
Я бачив у його очах, що батька вже нічим не здвижиш. Мене розібрав жаль. Але чим я міг би спомогти свому батькові? Оцим нужденним мечем? А кому від того стане легше? Батькові чи мені? Тільки ворогам нашим.
І я зважився на своє. Це я був уже давно промислив.
Підходжу до батька й кажу:
— Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені — вашому єдиному синові. Я знаю — вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!
Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:
— Поклянешся на землі?
— Присягну, — кажу, — чим хочете. Мені немає іншою життя.
Каже:
— Їж землю.
Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.
Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...
Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.
Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:
— Наче я й сама не знаю!
— Хто тобі, — питаю, — сказав?
Каже — княгиня.
Питаю: ну то як ти на це?
А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:
— Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.
Кажу: треба.
Одмовляє — піду.
Питаю: а ти його любиш?
Каже — ні.
Питаю: любиш когось іншого?
Каже — тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті
— А я, — каже, — тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.
Отак-то було...
Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: «Єдина в нас урманська говірка й кров одна. Піди на великоморавського князя, не хоче-бо визнати нашу зверхність і наш закон. А роду він того-таки, словінського, іже суть і твої вороги!»
Сказав Ольг королеві франкському: «Піду!»
Та не сам пішов Ольг на моравського князя, а послав до угрів на Дунай, кажучи Арпадові: «Ти перед чотирма літами не послухав мене — створив мир з князем булгарським Симеоном. Послухай тепер. Піди на моравського князя, пойнявши всі череди, стада й табуни. А ще ж не послухаєш, піду на тебе з моравським князем і франкським королем!»
І вбоявсь Арпад-феєделем Ольга, послухав його. Пішли угри на моравського князя, й витолочили ниви та попалили села й городи, й хотіли населити землі Моравську і Словенську. Але сказав Арпадові Ольг: «Ці землі будуть франкському королеві, ти ж вертайся за Дунай».