Начиння в купців було надто дороге, з чужих земель заморських. Побіля цих коробів крутилися здебільшого ярли київські та ліпші мужі, Ярополчі та Свенельдові тивуни й домажичі, чиї капшуки репалися від гривних та ногатих кун, не кажучи про різані та векшиці.
Був серед купецьких товарів ще один товар — його привів заморський гість Абуталла ібн Ібраїм з Багдада, й коло його яток юрмилось найбільше киян, бо перед шатром ібн Ібраїма стояла клітка з левом. Старі ярли тільки здалеку й зневажливо зиркали на звірячого царя — вони бачили таке диво під час походів князя Святослава, але молодші ярли та гридні проштовхувалися поперед простих людей, щоб глянути на найдужчого в світі звіра.
Та найбільший товар стояв у відногах Щекової гори, під Вишимгородом-Київським, де був Ольжин двір. Цей товар привів з Білої Вежі Мусій Хазарин, найбагатший київський гість, господар єдиного на Подолі кам'яного теремного хорому. В товарі було до сорока різних возів, і дешеве начиння хитрого хазарина купували нарозхват: сіль з моря Хвалинського, вузенькі захалявні ножі, скляне строкате та голубе намисто, мідні бабки та гаплики, чорний дьоготь горущі, який смердів казна-чим, але не боявся води й менше кіптюжив. Були в Мусія й гарні недорогі серги на вуха дівчатам та жінкам, і мідні посріблені запони, й двожальні вершки для ловецьких стріл, і безліч усякого іншого дріб'язку, що можна купити за векшу або різану чи виміняти за шкурку тхора.
І все-таки найбільше купували рукомисло суто київське: глечики, полумиски та миски, пугарі, чаші й братини, лемеші та чересла для плугів і рал, вудила, стремена та вуздечки, рожни до рогатин і рогачі, точені з бука мисочки та келихи, грабові веретена та великі дарниці для святих потреб. Тут-таки торгували золотарі та скудельники, лучники та шевці, портяні пошивники та рибалки, скоринки та дігтярі, всі київські хитреці й рукомисники. Ратаї привезли хліб, а дружинники порозкладали награбоване в полюдді та походах. І кожен правив гривну, ногату, куну, різану чи бодай векшицю срібла з киян.
Але всю середину Подільського торгу займали рядовичі, бо й торг зібрався, власне, через них і задля них. Вони стояли поодинці й гуртиками, лузали гарбузове насіння або знічев'я колупали вогку землю носаком, дехто вмощався на камінні Турової божниці, а гридні раз по раз проганяли їх, бо та божниця була варязька, — на ній чинили требу свейські та урманські купці, що приїздили до Києва з полунічних країв через Ладогу й Новгород. Але варто було гридням відійти, як рядовичі знову всідалися на їхній божниці, хоч на полянське капище жоден з них не сів би отак, навіть устидався б обернутись до нього задом, бо то гріх і ганьба.
Блажій Муромець із меншим сином стояли самотою, коло них крутився тільки Настас, а Ратко з Янкою блукали торжищем поміж возами, наглядаючи того й сього, бо Ратко мав у капшучку за чересом кілька різаних і вивериць. Інші рядовичі тримались від Муромців оддалік — шестипалого Вадима знав увесь Київ, ніхто не збирався змагатися з тим юнцем, здатним скрутити бугаєві в'язи.
Повз Муромців, мовби просто так, уже пройшло кілька ярлів з недбалим і незалежним виглядом. Ніхто навіть не глянув у бік юнака. Муромці теж гордовито відверталися: поки не вчинено ряд, можна було ще попишатись незалежністю.
Вадим, відчуваючи на собі таємну увагу всього торжища, ляснув свого друга шестірнею по плечі:
— Якби був збрив свою цапину бо-ороду, може б, і тебе хтось уряди-ив. Хоч за векшицю.
Проти Вадима Настас здавався миршавеньким телям коло бугая. Він лише поворушив удареним плечем і нічого не мовив. Старий Муромець заспокоїв його:
— До вечора ще далеко, врядишся.
Перші рядовичі вже йшли додому, знайшовши «покупця». То здебільшого були нужденні закупи, що продалися в борг на ціле літо вперед, улізши до багатого гридня чи воєводи в боргову купу з зими або й з осені. Вони тільки для звичаю прийшли на Подільський торг. Декотрі закупи поверталися з торгу обільними холопами. Ці закупи встигли відробити свою купу за рік, але нужда змусила їх тим часом узяти ще одну купу, щоб рятувати від голоду сім'ю. Тепер вони плентали додому, стискаючи в жмені кілька ногатих або кун: увесь надлишок, що зостався їм після продажу самих себе. За ними похмуро тяглися жінки та дітвора.
По смерті Святославовій уклад вельми збільшився. Колись кияни та сільські ратаї платили від диму по п'ять векш — куну з векшею, а з цієї осені почали платити по сім: ще одну різану. Тому побільшало й холопів обільних на сьогорічному торгу.
Аж десь під обід мужі почали підходити й до Муромців. Першим підійшов колишній воєвода Претич і спитав:
— Рядишся?
— Ряджусь.
— А що за себе хочеш?
— Он їх питай, — кивнув Вадим на батька.
У свої сімнадцять він мав право рядитися й сам, але Вадим і досі почував себе дитиною.
— То хто ж рядиться: він чи ти? — скривився Претич.
— Він, він, — відповів за сина Блажій Муромець. — А тобі до коней чи до волів?
— Хіба воно в тебе здатне тільки гній вигрібати з-під варязьких коней? — несподівано обурився воєвода й пішов геть.
Усі троє перезирнулися. То був натяк, якого вони не розуміли.
Местиша Варяжко не сам прийшов — він прислав огнищанина Каніцара, бляклоокого чудина з ковтуном у бороді, схожого на рудого печеніга. Каніцара супроводжував опецькуватий Флелаф. Каніцар сказав старому Муромцеві:
— Беру за виверицю в день. Як усі роки досі. Хай узавтра приходить на княжий двір.
Местиша Варяжко після смерті брата став воєводою старшої дружини, а до молодшої був наставлений його братко Блуд, через те Местишин огнищанин і наймав конюхів-рядовичів для старшої дружини.
— По вивериці в день не оддам, — сказав старий Муромець.
— Досі було так, чого ще хочеш? — визвірився Каніцар.
— Бо досі було дітеське, а тепер он диви! — Батько з гордістю показав на юного здоровила. — Де ти видів у Києві такого бугая?
— Я ж його ряджу не з коровами гуляти, — засміявся рудий чудин, — а до гною багато сили не треба. Та й нехай скаже сам, чого це ти рядишся за нього? — Каніцар звернувся до юнака: — Тобі вже котре літо минає? Чого мовчиш?
Вадим стояв похнюпившись. Попліч з огнищанином глузливо посміхався дружинник Флелаф, і це пантеличило Вадима. Він крадькома зрідка позирав на батька й розгублено думав: якщо цей кнурик осідлає мене в усіх на очах, я далі не витримаю й скручу йому в'язи.
Флелаф посміхався й нічого не робив, він сміливішав тільки в гурті гриднів.
Та тут надійшов світлий князь Блуд.
— Підеш до мене? — спитав він. — Каніцар по скільки з тобою рядиться?
— По векші в день, — одгукнувся старший Муромець.
— А в мене матиме по три векші за два дні. — Обидва Муромці завагалися. — По дві векші в день: по різаній! — раптом розщедрився Блуд.
Ряд був дуже заманливий — Вадим та його батько й не мріяли про півкуни в день, але син глянув на опецькуватого Флелафа й завагався.
Навколо зібравсь гурт рядовичів та роззяв: по півкуни в день рядили золотарів або городників, найзуміліших хитреців, а щоб отак простого конюха...
— До мене йди, кажу! — почувся через голови Претичів голос. — Дам тобі коня. Більше не вигрібатимеш гною.
— А який твій ряд? — спитав Блажій Муромець.
— По три векші за два дні, — відповів Претич, — Різана — то ще забагато для нього.
— Дивися сам, — зітхнув Блажій Муромець. Він знав про оті знущання над сином і не хотів його неволити за зайву векшу срібла в день. Хоча та чверть купи була б зовсім не зайва на господарстві: за рік набігало дев'яносто куп, майже чотири міхи проса або пшениці. — Дивися сам, сину, — знову з жалем повторив він.
— Піду до воєводи Пре-етича, — посміливішав од його непевності Вадим. У Претича хоч не буде Флелафа.
Блуд зарепетував проти свого свата й почав щось шепотіти йому. Той лише сміявся й махав рукою, мовляв, одчепись ти від моєї душі.