— Сьогодні перший день осені, — пояснив Доброчин. — Уславляють Дажбога. — йому хотілось викликати грека на прю, але архімандрит волів за краще мовчати й лише стримано посміхався.
Ліла-Софія помітила дружину здалеку й вийшла до воріт, убрана мов бояриня, а за нею челядниця тримала на руках дитя, дев'ятимісячну Янку, яка впізнала Доброчина й показала четверо зубенят. Узявши незаконну доньку на руки, Доброчин оглянув Лілу-Софію з усіх боків.
— Маєш хреста на гриві, — засміявся він, — а вбралася по-святечному!
Ліла-Софія відповіла:
— Сьогодні день святого великомученика Іони.
Ще з минулого року знаючи цю жону, Грек Мудролюб незграбно зліз із сідла й шанобливо вклонився. Ліла-Софія хотіла поцілувати руку в святого отця, але глянула на Доброчина й завагалась. А Доброчин думав про те, що християни перебрали в них і це чудове свято. Він на мить уявив собі, що буде, коли вся Русь навернеться до хреста. Колись казав пресвітер Григорій, нібито церква через те й заполонила стільки землі, що не скасувала жодного поганського свята, а перейняла їх собі, лише деякі по-своєму перейменувавши. В сиву давнину, казав Григорій, кожне святкування язичницького бога церква вважала смертним гріхом, але тоді й християн була жменька. Коли ж дозволила шанувати всіх давніх богів та божків, лише давши їм нові наймення, — церква враз розрослась. Кожен хитрує по-своєму, сказав сам собі Доброчин, несучи доньку лізницею до хорому. За ним ішли Ліла-Софія та базилік архімандрит. А в теремному дворі розташувалась дружина, хоча двір не міг дати притулку цілій сотні коней і сотні людей.
І в цій дружині не було тепер жодної потреби. Доброчин лише хотів поморити базиліка й день-другий перебути в Ольжиному селі, заразом навідавши й Лілу-Софію та Янку. Тепер усі ховання втратили смисл. Грек Мудролюб не знаходив собі місця, Доброчинові теж було совісно зволікати підписання укладу з грецьким царем: цар нарешті згодився з усіма його вимогами. Десь-то під ногами Василія справді горіла земля. Належало б сьогодні повернутись до Києва, і все ж таки Доброчин мусив бодай переночувати в Ольжиному селі. Не хотілось осмучузати Лілу-Софію, яка порядкувала челяддю й лаштувала в красній свілиці пишний обід. Він сидів з греком на теремі, оповитому вже трохи збляклим плющем, і з насолодою слухав її голос.
— Пообідаємо взавтра коло Дніпра? — па мить виглянула Ліла-Софія на терем, її щоки збуджено горіли ясним червецем, товста коса була перевита червоною дамаскинкою.
Доброчин похмуро проказав:
— Іншим разом. Рано вирушаю назад. Нагальне діло...
Й зовсім недружелюбно глянув на сла. Завжди бракло часу для себе. Архімандрит квапився й квапив його, ладен хоч цю мить сідати на коня й трястись до самого Києва. Але світлий князь вирішив не зважити й залишитись у селі: зрештою, того вимагала гідність.
Полк Звенка Претича стояв за валами Переяславля, готовий на перший знак вирушати в далеку путь. Трохи осторонь, брикаючись без сідел і поскубуючи вересневу траау, турмилися заводні коні, на злучині ж Трубежу й Альти горбатіли полкові вози.
Усміхаючись до воєводи Звенка Претича, світлий князь показував рукою на товар:
— Набрав чогось такого багато, наче зібрався в голодні краї.
Сорокадвохрічний син тисяцького був настроєний значно похмуріше. Він сказав:
— Домашня думка в дорогу не годиться, княже. Наліі й гостьові купці речуть: у греках нині голод. Певніше мати власне борошно на возах.
— Та я й сам не думаю, — сказав Доброчин, — що мій «сват» вельми ниньки багатий. Десь-то душа 'в тілі ледь-ледь.
Він звелів Претичеві-мояодшому, щоб той за кожної нагоди присилав до Києва гінця: Доброчин мусив знати, що діється з полком.
Усе було обумовлено й виважено. В сольській скрині царського базиліка лежав скріплений золотою Володимировою печаттю хартійний уклад, за який київські бояри та князі ходили на роту до Священного пагорба, клянучись перед своїми богами золотом і мечем, а Володимира архімандрит водив присягати ім'ям Хрнста до божниці пресвітера Григорія. Цього разу хартію писав не руський київський писець ларник або старійшина Стан, а той-таки пресвітер, бо Грек Мудролюб сказав, що руських різ у Царігороді тепер майже ніхто не вміє читати. Тож вирішили писати слов'янським буковним письмом, якого вмів і київський плресвітер Григорій. А він писав так:
«Пьсано при архімендриті Греці Філософі кі Василію й Костянтину, гречьскимі царям-ь, у граді Кьієві, місяця септембря, індикта в-ь 16, ві літо 6494. Азі, Володнмер-ь, великий князь русьский, якоже кляхься, й утверждаю на свіщаньї семь роту свою: прийму віру Христову, єдинаго Бога нашаго, й примучу до віри сеї русьский народі. І ніколиже не помишлю обратнаго, аще же хто помислить, да будеть врагомі моїмі нині, і присно, і во віки віківі. А пойму сестру речених царі Василія й Костянтина Анну царівну, дщі блаженно усопшаго царя гречьскаго Романа, сина Костянтиноваго, іже билі єсть рождені у порфирі же, яко і сі Василій, Костянтині, Романь, такоже Анна. і вдамі Василію вої полком 6 тисящь, якоже і кляхіся вг церкви святаго Ільї Кьіївськаго, а со мною боляре і всяке княжье русьске, іже кляхуться в Дажьбога й Волоса, скотьєго бога, в єго же вірують, аще же преступимі, да будемі золоті, яко золото, й своїмі оружжямі да іссечені будемі. І да будеть мирі ветхьій обновені межю нами, розорений оті многь літ ненавидящимь добро й враждолюбцемі діаволомі, і да будеть вічная любовь межю Русію й Греки, дондеже сьяєть солнце і весь мирі стоїть. Се же імійте во істину, якоже сітворихомі нині кі вамі, і напьсахомі на харатьї сій і своєю печатью запечатахомі».
Такий самий уклад, але вже грецькою мовою, привіз із Царягорода Грек Мудролюб. Це був перший випадок, коли уклад спочатку підписав цар. Олег, Ігор і Святослав завжди самі випрошували любов імператора, — навіть тоді, коли їхні мечі виявлялись щасливішими.
Сьогодні вічного миру й любові домагався гордий грецький цар — базилевс Василій Другий, Романів син і Костянтинів онук, правнук Леона й праправнук славетного Василія Македонянина, по смерті якого минуло рівно сто літ. Доброчин сів на коня й повернувся до Переяславля, лишивши Звенкові долагоджувати полк: мав ще перед рушанням поговорити з греком. Усі бояри зібралися в хоромі Любомира Вовка на прощальний пир. П'ятеро допоміжників грецького сла почували себе вільно й розкуто, базилік жартував з усіма, й лише Доброчин помітив у його немолодих вирячкуватих очах насторогу.
...Коли сонце підбилось ратищ на два, Переяславль висипав за вали виряджати полк Звенка Претича. За ці п'ять місяців у київських воїв з'явилося чимало наречених дівок, які дарували судженим хустки в чорний і червоний хрещик: червоне було на пам'ять і на злюб, а чорне — накрити очі, якщо судженого спіткає в чужій землі смерть. Це викликало спогади. Доброчин дивився вслід Звенковому полкові й бачив іншу дружину й інших людей.,. Він ішов у свою першу в житті витягу, попереду полку їхан юний ще Святослав, Добриня був у нього сотником, а в полку за ними йшло три сотні юної гридьби. Кили вони виступили з Ольжиного двору, спускаючися Щекавицьким узвозом на Поділ, до нього підбігла Богуслава. Вона витягла з-за череса вишиту чорним і червоним хрещиком хустку й подала йому на коня...
Доброчинові здавило горло. Щоб упоратися з наскоком цього почуття, він почав натужно кашляти. Поряд стояв великий боярин Любомир Вовк, і Доброчин із засльозеними очима показав на дів переяславльських:
— На те літо, мабуть, недолічишся багатьох.
— Не буде діла, княже, — відповів боярин Любомир. — Хіба що ваші кияни попристають у прийми.
Боярин був дуже схожий на свого батька Вовчого Хвоста: таким Вовчий Хвіст був перед тридцятьма роками. Це теж навіювало спогади про давно минулі дні, й Доброчин перейшов на клопоти сьогоденні.