Цебто до смерті.
Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста — ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...
Коли це сходяться — аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця — мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.
Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.
Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:
— Біжи мерщій по волоха Стана!
Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:
— Рана затруєна.
Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.
Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.
Новим сотником став Гліб — син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.
Але це сталося вже ген ближче до зими, влітку ж я їздив до батька в Любеч.
Кличе мене одного ранку стара — я з тивунами саме переважував горішнє збіжжя. Питає: батько живий? Кажу — не знаю Каже — то з'їздь та подивись. А сама дивиться, бо на мені новий десятницький стрій. Ти, каже, став схожий на боярина, котрий це, питає, тобі рік? Кажу: дев'ятнадцятий. Ну, каже, поїдь та подивись, а тоді й мені розкажеш.
Кажу: знову з Каніцаром, чи як?
А вона: з ким хочеш їдь.
Я вже й не пішов до Каніцара — подався просто до Миронога й кажу:
— Пусти Бориса.
Пустив. А далі йду до домажирича Мусія Хазарина: так і так, мовляв, їду до Любеча. Не питаю, а просто кажу, та й край. Вовчий Хвіст попереджав мене про Мусія, що то вельми підступний і лихий чоловік, але досі Мусій не вчинив мені нічого лихого. Я потім лише збагнув, що він хитрий: умів бачити наперед.
Ну, взяли ми з Борисом полотняний міх і йдемо до клітей. Одмикаю замок, кажу Борисові:
— Розсупонь міх. — І кладу туди пару чобіт і десятницьку свиту.
А він дивиться й рече:
— Поклади ліпше кожуха. Сам же казав, що поруб мокрий.
Я подумав, подумав і поклав кожух. Кожухи взимку носила сторожа — довгі такі, аж до п'ят.
Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?
А кат їх відає... Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.
Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:
— Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.
Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.
Й сторожів за нами немає. Бо колись же за мною щоразу плуганилися Аідулфост і Каніцар, а це стара вперше пустила самого. Десь-то, думаю, правду каже Борис. І мені ставало то весело, то тривожно, дивлюся на холопа й кажу:
— Було б і для тебе взяти яку свитку. Чому не нагадав?
А він махає руками та відмагається: холопові, мовляв, дрантя до лиця.
Сміємося.
Отак просміялись три дні, а там дивимося — вже й Любеч. І тоді мене вдруге посів страх. Чого, думаю, стара якось не так дивилася на мене, як виряджала сюди? Чи не з батьком що приключилося?
Упускають нас до воріт, сторожа вже мене знала, а я ще ж у всьому десятницькому та при мечі, а ще ж без Каніцара та дідулфоста.
Покинули ми двоколку на сторожів, іду до порубу під хоромом, Борис несе за мною міх. А гридень коло хорому каже:
— Ти чого?
Кажу — до деревлянського велійного жупана Маломира. Я, кажу, його син.
— Ніякого жупана, — каже, — тут немає.
Я так і похолов. Не дурно ж, думаю собі, стара дивилась на мене по-лисячому. А гридень натішився з моїх страхів і рече:
— Деревлянський тать сидить у засіці.
Біжимо з Борисом назад до воріт. Кажу до сторожа: так і так, мовляв, десь тутки в засіках сидить мій батько, деревлянський жупан.
А цей також регоче. Він же мене добре знав, міг би ще тоді сказати, як ми з Борисом уїхали до воріт, а, бач, змовчав, паскудник. Ну, думаю, пожди, пожди, невже ж моє слово до Дажбога не дійде? Тоді я вже вам геть за все...
Аж тут посадник. Каже сторожеві: пропусти. Лише заглянув до міха й витрусив усеньке: чи нема ножа.
Засіка була в самій брамі. Піднімаюся за сторожем і не вірю своїм очам: засіка — це вже не той пліснявий поруб під хоромом, тут навіть віконце є. Малесеньке та вузеньке, а віконце. Під ним твій дідо сидить.
Я аж тут його добре роздивився, бо в порубі під хоромом була ніч, а при свічці хіба все побачиш!
Який він був страшний... За всі ж ці роки жодного разу не митий, шкіра на ньому таким лепом обросла, що й не видно нічого: суцільний чорний корж, тільки клаптями шолудиться. Ну, а вже чуприна та борода — оттакенна сіра куделя. Мені просто дух перейняло, стою й глипаю, а батько дивиться і рече:
— Тута вже як на волі. Онде й небо виджу з вікна, й сухо, я тут наче народився на світ...
Мене аж у млість кинуло. Не втримався я й кажу:
— Коли ви тепер такі щасливі, то смійтеся чи ще щось таке чиніть!
Тоді він притих і каже:
— Крізь зціплені зуби не висолопиш язика...
Ніяково стало мені за мою невитримку, збагнув я тоді, що батько не хотів мене засмучувати, через те й хвалився своїм «новим життям».
Розповів я йому про себе та про твою мамку, а він довго не озивався, тоді каже мені такі слова:
— Стережися не тієї зміюки, що сичить, а тієї, що мовчить.
Я запам'ятав це батькове слово.
До Києва ми з Борисом їхали в товарі якогось хазарського купця — з товаришами безпечніше й наче веселіше. А в Києві новина, сольство од папи римського та Оттона, він тоді ще був не імператором, а королем. Я б, може, й не вельми зважив: ну, сли — то й хай собі жиють, яке холопові до них діло, в холопа своїх клопотів хоч гатку гати. Але мене насторожив отець Григорій.
То, бувало, повагом отак походжає княжим двором, або заглядає в кожну чиньбу чи службу, або сидить на теремі коло князів, або щось по-якомусь туркоче до старої чи разом з нею йде до божниці на Лисій горі. А це дивлюся й не впізнаю отця Григорія. Ховається від усіх, а сидить уже не в Ольжиному хоромі, як сидів, а по чужих клітях.
Одного дня прибився до мене: нахмарений такий, питаю, що там у хоромі. Він зуперша мовчав, а тоді каже:
— Там тепер Оттонові сли.
— Ото, — кажу, — диво!
А він знову за своє:
— Там і папський єпископ. — Я й це знав, а отець пресвітер заходився пояснювати: — Єпископ Адальберт хоче охрестити стару. — Він уперше назвав Ольгу «старою».
Я сміюся, кажу:
— Вона ж наче хрестата?
— Адальберт хоче перевести її в римський обряд.
Я ще тоді не мав і гадки, що то за такий «римський обряд», кажу, ви ж усі вірите в Христоса, а він:
— Це правда, що в Христа, але вони вірять неправильно.
Кажу: а як?
Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:
— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.
Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.
Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.
Отець Григорій пізніше мені сказав:
— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.
— Коли? — кажу,
— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.
— А чого, — питаю, — вона сподівалася?
— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.
Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:
— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.
— Як це, — кажу, — «прилучені до лику святих»? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?
Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.
— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.
Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.
— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.
— Просить плати?
— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.
А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.
Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:
— Мене, бабо, люди засміють!
Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.
Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.
А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:
— Нащо він тобі здався?
Треба — кажу. А Григорій каже:
— Мене самого тепер не пускають і на поріг.
І мало не плаче. Каже мені:
— Я знаю, чого ти хочеш.
Кажу — чого?
Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.
Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!
А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.
Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:
— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.
Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:
— Я скоро стану веліїм жупаном.
Каже: то й що?
Кажу: допоможи мені й мому батькові.
— Чим?
— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.
Він питає:
— Як же ти хочеш оддячити мені?
А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.
— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.
Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?
Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:
— Може виказати.
Претич усе чисто чув.
Кажу: хай виказує.
Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?
Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.
А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:
— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.
А він мені одказує:
— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...