Подружжя вже давно не долало разом великих відстаней, і Акселя тривожило, чи вистачить його дружині витривалості. Проте вже через годину він заспокоївся: незважаючи на невисоку швидкість (він знову помітив, що її хода виглядає дещо викривленою, так наче вона намагається пом’якшити біль), Беатрис непохитно йшла вперед, нахиляючи голову назустріч вітру на відкритій місцевості й безстрашно борючись із чортополохом і підліском. Коли стежка вела догори чи земля траплялася така болотиста, що неабияких зусиль коштувало навіть піднімати ногу за ногою, Беатрис уповільнювала крок, але продовжувала йти вперед.
Що менше часу залишалося до того дня, коли вони мали вирушити в подорож, то більш переконаною, що пам’ятає дорогу, ставала Беатрис — пам’ятає принаймні до саксонського села, куди вона регулярно навідувалася з іншими жінками ось уже протягом багатьох років. Але варто було подружжю згубити з очей скелясті гори над їхнім поселенням і перейти долину за болотами, як їхня впевненість похитнулася. На розвилці стежок чи на початку безкрайого поля, де вирував вітер, Беатрис зупинялась і довго стояла, оглядаючи місцевість. І було помітно, що в її погляд уже прокралася паніка.
— Не хвилюйся, принцесо, — казав тоді Аксель. — Не хвилюйся й нікуди не поспішай.
— Але, Акселю, — відповідала вона, повертаючись до нього, — в нас обмаль часу. Якщо ми хочемо уникнути небезпек, то повинні перейти Велику рівнину опівдні.
— Ми дістанемося туди вчасно, принцесо. Тобі не треба спішити.
Тут доречно зазначити, що в ті часи орієнтуватися на відкритій місцевості було вкрай складно, і не лише через відсутність надійних компасів та карт. Тоді не було ще живоплоту, який тепер так зручно розділяє сільську місцевість на поля, стежки та луки. Подорожній у ті часи здебільшого опинявся посеред безликого пейзажу, і хоч куди би він повернув — усюди на нього чекав майже незмінний краєвид. Ряд поставлених сторчма каменів на далекому виднокраї, поворот потічка, нетиповий перепад висоти долини — прокладаючи маршрут, можна було довірятися лише таким орієнтирам. А хибний поворот часто міг мати фатальні наслідки. Загинути від негоди було навіть не найгіршим варіантом розвитку подій: збитися з дороги означало наразитися на неабиякий ризик неминуче зіткнутися з противником: чи то з людиною, чи зі звіром, чи з якоюсь надприродною істотою, котрі полюбляли причаїтися віддалік від протоптаних доріг.
Можливо, вас би здивувало, як мало Аксель і Беатрис розмовляли між собою дорогою, бо ж цьому подружжю ніколи не бракувало тем для розмов. Однак у часи, коли зламана щиколотка чи подряпина, куди потрапила інфекція, могли загрожувати життю, діяла мовчазна згода, що кожен крок потрібно робити максимально обачно. Можливо, ви також помітили би, що кожного разу, коли стежка надміру вужчала, щоби можна було йти нею пліч-о-пліч, саме Беатрис (а не Аксель) завжди йшла першою. Це теж могло би вас здивувати, бо ж природно, коли чоловіки першими прокладають шлях через потенційно небезпечну місцевість, і, звичайно ж, у лісі чи там, де можна було натрапити на вовків або ведмедів, вони без зайвих слів мінялися місцями. Проте здебільшого Аксель стежив за тим, аби першою йшла Беатрис, і на те була проста причина: майже кожен лиходій чи злий дух, котрі могли їм зустрітися, славилися тим, що зазвичай обирали за жертву того, хто йшов останнім. Гадаю, десь так, як і велика кішка переслідує антилопу, яка опиняється останньою в стаді. Часто-густо траплялося так, що подорожній озирався на супутника, котрий мав іти позаду, і виявляв, що той безслідно зник. Саме страх такої пригоди змушував Беатрис періодично запитувати на ходу: «Акселю, ти ще тут?» На що він звично відповідав: «Ще тут, принцесо».
Вони дісталися до краю Великої рівнини пізнім ранком. Аксель запропонував рухатися далі, щоби якомога швидше залишити небезпеку позаду, проте Беатрис наполягла зачекати до полудня. Вони сіли на камінь на вершечку гірського схилу, який спускався до рівнини, повстромляли в землю перед собою свої патериці й втупилися поглядами в тіні від них, які все коротшали і коротшали.
— Акселю, небо, може, і ясне, — сказала Беатрис. — І я ніколи не чула, щоб у цьому закутку рівнини з кимось ставалося щось лихе. Та все-таки дочекаймося полудня, коли вже точно жоден демон не буде нам страшний і коли ніяка темна сила не вигулькне, навіть аби на нас подивитися.
— Ми зачекаємо, як ти й кажеш, принцесо. І ти маєш рацію: Велика рівнина є Велика рівнина, хай навіть це і прихильний до нас її закуток.
Так вони просиділи якийсь час, дивлячись на землю перед собою і майже не розмовляючи. А тоді озвалася Беатрис:
— Акселю, коли ми зустрінемося зі сином, він неодмінно наполягатиме, щоби ми оселились у нього. Хіба не буде дивно покинути сусідів, із котрими ми прожили стільки років, хоча вони інколи і насміхаються з наших сивих голів?
— Принцесо, ще нічого не вирішено. Коли ми зустрінемося зі сином, то все з ним обговоримо.
Аксель продовжував дивитися на Велику рівнину. Потому похитав головою і тихо сказав:
— Так дивно, що зараз я його анітрохи не можу пригадати.
— Здається, минулої ночі він мені наснився, — сказала Беатрис. — Він стояв біля криниці, трішки повернувшись боком, і кликав когось. Я не пам’ятаю, що було до чи після того...
— Принаймні ти бачила його, принцесо, нехай і лишень уві сні. Який же він був?
— Сильне та вродливе обличчя — це я точно пам’ятаю. Проте ні кольору очей, ані обрисів щік вже не пригадаю.
— Я зовсім не пригадую його обличчя, — сказав Аксель. — Напевно, це все через імлу. Багато чого я б охоче в неї відпустив, але як же це жорстоко — втратити такий цінний спогад.
Беатрис присунулася до чоловіка і схилила голову йому на плече. Розгулявся вітер, і його порив шарпонув полу її накидки. Обійнявши дружину, Аксель зловив край накидки, що залопотів на вітрі, і якомога щільніше вгорнув Беатрис.
— Ну, мені здається, хтось із нас незабаром точно його пригадає, — сказав він.
— Намагаймося його пригадати, Акселю. Обоє намагаймося. Це наче ми загубили якийсь дорогоцінний камінь. Але ми неодмінно його відшукаємо, якщо обоє докладемо зусиль.
— Звичайно, відшукаємо, принцесо. Та дивися: тіні вже майже зникли. Час нам спускатися.
Беатрис випросталась і взялася копирсатись у своєму клунку.
— Ось, понесемо це в руках.
Вона вручила йому щось, що скидалося на два гладенькі камінці, та, придивившись, він помітив на кожному з них хитромудрі вирізьблені візерунки.
— Акселю, поклади їх собі за пояс і стеж, аби позначки було звернено назовні. Це допоможе Господові нашому Ісусу Христові нас захистити. А ці я понесу сама.
— Мені вистачить і одного каменя, принцесо.
— Ні, Акселю, ми розділимо їх порівну. Наскільки я пригадую, там, унизу, є стежка, і, якщо дощ її не розмив, іти нею буде легше, ніж ми йшли досі. Та є там і ділянка, де нам потрібно бути особливо обачними. Акселю, ти мене слухаєш? Стежка проходить над місцем, де поховано велетня. Для тих, хто нічого про це не знає, то просто звичайнісінький пагорб, але я подам тобі знак, і, коли ти його побачиш, тобі потрібно буде зійти зі стежки, щоб обійти пагорб по краю, поки ми знову вийдемо на ту саму стежку, коли вона поведе донизу. Потоптати таку могилу — це не принесе нам нічого доброго, байдуже, чи ополудні, чи ні. Ти добре все зрозумів, Акселю?
— Не хвилюйся, принцесо, я зрозумів тебе дуже добре.
— Чи варто тобі нагадувати: якщо ми зустрінемо незнайомця — неважливо, чи він ітиме стежкою, чи кликатиме нас звіддаля, — чи якщо натрапимо на якусь бідолашну тварину, що мучитиметься в капкані або лежатиме поранена в рові, чи якщо твою увагу приверне ще щось, ти в жодному разі не повинен ані озиватися, ні сповільнювати крок?
— Принцесо, я не дурень.
— Тоді, Акселю, час нам продовжити путь.
Як Беатрис і обіцяла, їм потрібно було зовсім недовго пройти Великою рівниною. Їхня стежка, хоч і бувала місцями дуже болотиста, проте постійно залишалася добре видимою і завжди вела їх лише сонячним боком. Стежка спочатку спустилась, а відтак невпинно вела вгору, аж поки Аксель і Беатрис помітили, що йдуть уздовж високого гірського хребта, а обабіч від них простяглися вересові поля. Дув сильний вітер, але водночас він добре протидіяв полудневому сонцю. Зусібіч землю вкривали верес і дрок, які ніколи не піднімалися вище від колін, і лише час від часу на очі потрапляло дерево — самотнє, зігнуте нескінченними вітрами, схоже на стару згорблену відьму. Потому праворуч з’явилася долина, нагадуючи їм про могутність і таємничість Великої рівнини та про те, що зараз вони перетинають лише малесенький її закуток.