Старий лицар не відреагував ніяк, і Аксель, думаючи, що той його не почув, уже було зібрався повторити прохання, коли Ґавейн несподівано повернувся, причому з таким тріумфальним виглядом, що вони обоє на нього витріщилися.
— Вони внизу, я бачу, — сказав старий лицар. — І тепер ніщо не змусить їх розвернутися назад.
— Кого ви там бачите? — запитав Аксель.
А потому, коли лицар знову нічого не відповів, перепитав іще раз:
— Там солдати? Ми нещодавно бачили довгу шеренгу на горизонті, проте вирішили, що вони йдуть у протилежному від нас напрямку.
— Я кажу про наших нещодавніх супутників, пане. Тих самих, із котрими ви мандрували вчора, коли ми зустрілися. Вони щойно вийшли з лісу, і хто тепер їх зупинить? У мене вже було спалахнула надія, що це лише дві чорні вдови, котрі відбилися від своєї пекельної процесії. Та це хмари так пожартували зі мною, а зараз я точно бачу, що це вони й ніхто інший.
— Отже, пан Вістан таки спромігся втекти з монастиря, — сказав Аксель.
— Ще і як спромігся, пане! А зараз він іде сюди, а до його мотузки прив’язана не коза, а той хлопчина-сакс, котрий тепер указує йому дорогу.
Нарешті сер Ґавейн таки помітив, яких зусиль коштувало Беатрис утримувати козу, і поспіхом зійшов із краю урвища, щоби схопити мотузку. Та Беатрис її не відпустила, і якусь мить здавалося, що вони з лицарем почали бійку за козу. Втім, обоє хутко заспокоїлися й уже тримали мотузку разом, а старий лицар зупинився на кілька кроків попереду Беатрис.
— Сер Ґавейн, а наші друзі нас бачили? — запитав Аксель, повертаючись до роботи.
— Б’юсь об заклад, що в нашого воїна зір ого-го і що він бачить нас просто зараз, на тлі неба, — силуети, які змагаються в перетягуванні линви, а наш супротивник — коза! — Лицар засміявся сам до себе, та в його голосі бринів смуток. — Так, — урешті сказав він. — Гадаю, він чудово нас бачить.
— Тоді ми з ним об’єднаємо наші сили, — сказала Беатрис, — аби вбити драконку.
Сер Гавейн тривожно подивився на своїх супутників. А тоді сказав:
— Добродію Акселю, ви досі в це вірите?
— Вірю в що, сер Гавейн?
— У те, що ми зібралися тут, у цьому забутому Богом місці, як товариші за зброєю.
— Пане лицарю, висловіться зрозуміліше.
Гавейн повів козу туди, де стояв на колінах Аксель, і при тому лицар геть не звертав уваги на Беатрис, яка мусила рушити слідом за ним, усе ще стискаючи в руках свій кінець мотузки.
— Добродію Акселю, хіба наші дороги не розійшлися багато років тому? Я залишився з Артуром, а ви...
Раптом він наче усвідомив, що позаду нього стоїть Беатрис, і, повернувшись до неї, ввічливо вклонився:
— Мила пані, благаю вас відпустити мотузку і перепочити. Я не дам тварині втекти. Сядьте отам, біля каїрну. Він бодай трохи захистить вас від вітру.
— Дякую, сер Гавейн, — сказала Беатрис. — Тоді я доручаю вам цю тварину, — вона нам дуже дорога.
Беатрис рушила до каїрну, і щось у її ході, в тому, як сутулилися на вітрі її плечі, пробудило в закутку Акселевої свідомості фрагмент спогаду. Почуття, породжене ним, перш ніж Аксель устиг його придушити, здивувало і шокувало його, бо до непереборного бажання негайно кинутися до дружини і захистити її від стихії, додався виразний присмак гніву та злості. Вона говорила про довгу ніч, яку вона провела наодинці, й про те, як страждала через його відсутність, але чи не могло бути таке, що йому самому також випало провести таку ніч або навіть декілька в подібних муках? Потому, коли Беатрис зупинилася біля каїрну і схилила голову перед камінням, наче просячи вибачення, він відчув, як дужчають водночас і спогади, і гнів, — тому страх змусив його відвернутися від неї. Лише тоді він помітив, що сер Гавейн також упився очима у Беатрис — із ніжністю в погляді — й повністю поринув у свої думки. Та невдовзі лицар оговтався й, підійшовши до Акселя, нахилився якнайнижче, немовби щоби не дати Беатрис ані найменшої можливості підслухати їхню розмову.
— Як знати достеменно, що ваш шлях не був більш праведний, аніж мій? — сказав він. — Відмовитися від гучних слів про війну та мир. Відмовитися від чудового закону, який наближав людей до Господа. Раз і назавжди відмовитися від Артура, щоби присвятити себе... — Він знов озирнувся на Беатрис, яка й далі стояла, майже доторкаючись лобом до купи каміння, щоби тільки заховатися від вітру. — ...Добрій дружині, пане. Я спостерігав, як вона ходить побіч вас, наче добра тінь. Може, й мені варто було вчинити так само? Та Господь спрямував нас різними дорогами. Я мав обов’язок. Ха! І хіба я його зараз боюся? Ніколи, пане, ніколи! І ні в чому вас не звинувачую. Великий закон, який установили за вашого посередництва, втопили у крові! Та все-таки він діяв, хай і недовго. Утопили в крові! Хто тепер нас за це звинувачуватиме? Чи боюся я молодих? Але хіба супротивника здолаєш самою тільки молодістю? Нехай іде, нехай іде. Згадайте, пане! Я бачив вас того самого дня, і ви казали, що у ваших вухах відлунює крик дітей і немовлят. Я чув те саме, та хіба той крик не був схожий на ревіння, яке долинає з намету лікаря, де людині рятують життя, хоча лікування приносить муки? Проте я мушу це визнати: бувають дні, коли я теж дуже хочу, щоби за мною всюди ходила добра тінь. Навіть зараз я все ще озираюся з надією її побачити. Хіба кожна тварина, кожна птаха в небі не прагне мати ніжного супутника? За життя мені стрілась одна жінка чи дві, котрим би я охоче віддав свої літа. То чому мені його тепер боятися? Я боровся з норманами, котрі мали оленячі морди, і це були аж ніяк не маски! Усе, пане, прив’язуйте козу. Скільки ж можна забивати той кілок? Ви що, зібралися до нього лева припинати, а не козу?
Передавши Акселеві мотузку, Гавейн покрокував геть і не зупинявся, аж поки став там, де край землі наче зустрічався з небом. Аксель, опустившись у траві на одне коліно, міцно закріпив мотузку навколо зарубки на дереві й знов озирнувся на дружину. Беатрис і далі стояла біля каїрну, й, хоча щось у її позі знову змусило його серце стиснутися, він із полегшенням відчув, що від попередньої злості не залишилось і сліду. Натомість Акселя заполонило майже непереборне бажання її захистити: не лише від безжального вітру, а й від чогось величезного і темного, що навіть тієї миті нависало над ними. Він піднявся і поспішив до неї.
— Усе, принцесо, козу міцно прив’язано, — сказав він. — Щойно ти будеш готова, ми почнемо спуск із цієї гори. Бо ж хіба ми не виконали того, що обіцяли тим дітям і собі?
— Ох, Акселю, я не хочу вертатися до того лісу.
— Про що ти, принцесо?
— Акселю, ти так і не підійшов до краю озера, бо був заклопотаний розмовою з лицарем. Ти так і не зазирнув у ту крижану воду.
— Ці вітри виснажили тебе, принцесо.
— Я бачила їхні обличчя: діти дивились угору, наче лежали у своїх ліжечках.
— Які діти, принцесо?
— Немовлята! І так близько, під самою поверхнею води. Спочатку я подумала, що вони посміхаються, а дехто з них — навіть махає мені, та потому я наблизилась і побачила, що вони лежать нерухомо.
— Тобі просто наснився ще один сон, коли ти відпочивала біля того дерева. Пригадую, я бачив, що ти заснула, і це мене дуже втішило, навіть поки я розмовляв із лицарем.
— Я бачила їх насправді, Акселю! Посеред зелених водоростей. Не повертаймося до того лісу: там — я певна — витає якась нечиста сила.
Сер Ґавейн, утупивши погляд униз, підняв руку і, не повертаючись, прокричав проти вітру:
— Скоро вони будуть тут! Вони вже деруться нагору, і дуже завзято.
— Ходімо до нього, принцесо, тільки загорнись у накидку. Нерозумно було з мого боку привести тебе так далеко, та незабаром ми знову знайдемо пристановище. А тепер погляньмо, що так турбує нашого лицаря.
Коли вони проходили повз козу, та щосили натягувала мотузку, проте кілок навіть не ворушився. Акселеві кортіло побачити, наскільки близько були силуети, які рухалися до них, але старий лицар уже йшов назустріч йому та Беатрис, тож усі троє зупинилися неподалік від того місця, де було прив’язано козу.
— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — моя дружина слабне, і їй потрібно повернутися до місця, де будуть дах над головою та їжа. Чи можемо ми звезти її вашим конем униз так само, як і привезли нагору?