– О, я це знаю, – сказала місіс Макґілікаді. – Мені, звичайно, ніхто не забороняв нахилятися, але справді, коли ти добре попоїси, а вже й так набрала тіла, – вона подивилася на свої розкішні форми, – то не встигнеш нахилитися, як з’являється печія.
Запала мовчанка, а тоді місіс Макґілікаді зупинилася, твердо впершись ногами в землю, й обернулася до подруги.
– Ну то що? – запитала вона.
Це було лише кілька слів, які нічого не означали, але вони набули своєї повної значущості в тоні, яким місіс Макґілікаді їх промовила, і міс Марпл чудово зрозуміла, що вона хотіла ними сказати.
– Я знаю, що нам треба зробити, – повідомила вона.
Дві жінки подивились одна на одну.
– Я думаю, – сказала міс Марпл, – нам треба піти до поліції й поговорити із сержантом Корнішем. Він розумний і терплячий, і я знаю його дуже добре, а він знає мене. Я переконана, він нас вислухає і передасть інформацію куди слід.
Сказано – зроблено, і через три чверті години міс Марпл і місіс Макґілікаді розмовляли з чоловіком, що мав більш ніж тридцять, але менш ніж сорок років, зі свіжим кольором обличчя і який уважно вислухав усе, що вони йому розповіли.
Френк Корніш прийняв міс Марпл вельми приязно й навіть зі щирою повагою. Він поставив стільці для обох дам і запитав:
– То що ми можемо зробити для вас, міс Марпл?
Міс Марпл відповіла:
– Я хочу, щоб ви уважно вислухали історію, яку розповість вам моя подруга – місіс Макґілікаді.
І сержант Корніш вислухав її історію. Коли вона закінчила свою розповідь, він мовчав хвилину або дві.
Потім сказав:
– Це якась неймовірна історія.
Він устиг непомітно й пильно оглянути місіс Макґілікаді, поки вона розповідала її.
Загалом вона справила на нього приємне враження. Розсудлива жінка, спроможна викласти свою історію ясно й чітко; не наділена надмірною уявою й не схильна до істеричності. Тим більше, що міс Марпл – так йому, принаймні, здалося – вірила в правдивість розповіді її подруги, а він усе знав про міс Марпл. Усі в Сент-Мері-Мід знали міс Марпл. Хоч вона й здавалася забудькуватою й легко бентежилася, проте розум був у неї гострий і проникливий.
Він прокашлявся й заговорив.
– Звичайно, – сказав він, – ви могли помилитися. Я не кажу, що ви справді помилилися, але помилитися могли. Люди іноді люблять пожартувати – і те, що ви бачили, могло не бути серйозним або фатальним.
– Я бачила те, що бачила, – похмуро мовила місіс Макґілікаді.
«І вона від цього не відступиться, – подумав Френк Корніш, – до того ж, імовірно це чи неймовірно, вона може мати слушність».
Уголос він сказав:
– Ви повідомили про те, що бачили, офіційних осіб на залізниці й розповіли мені. Ви зробили все, як годиться, і я обіцяю вам провести необхідне розслідування.
Він замовк. Міс Марпл лагідно кивнула головою – вона була цілком задоволена. Місіс Макґілікаді не була цілком задоволена, проте не сказала нічого.
Сержант Корніш звернувся до міс Марпл не тому, що йому конче було знати її думку, йому просто хотілося почути, що вона скаже:
– Припустімо, усе так і було. – сказав він. – У такому разі, що, на вашу думку, сталося з тілом?
– Тут, схоже, було тільки дві можливості, – не вагаючись, відповіла міс Марпл. – Найімовірніше, звичайно, вважати, що вбивця покинув труп у вагоні, але тепер це здається неправдоподібним, бо на нього ще вчора ввечері натрапив би інший пасажир або хтось із залізничного персоналу на останній зупинці потяга.
Френк Корніш кивнув головою.
– Іншим виходом для вбивці було б викинути тіло з вагона. Воно може лежати десь біля колії, досі не знайдене, – хоч і це здається малоймовірним. Але інших способів позбутися його, як мені здається, не існує.
– Я читала, що раніше трупи ховали у скрині, – сказала місіс Макґілікаді, – але сьогодні ніхто не подорожує зі скринями, лише з валізами, а до валізи труп не запхаєш.
– Атож, – сказав Корніш. – Я згоден із вами обома. Труп, якщо він існує, мав би бути вже знайдений або буде знайдений дуже скоро. Я повідомлю вас про будь-який розвиток подій – хоч не випадає сумніватися, що ви прочитаєте про них у газетах. Існує, звичайно, можливість того, що жінка, попри ґвалтовність нападу на неї, залишилася жива. Не виключено, вона змогла вийти з вагона на власних ногах.
– Навряд чи вона змогла б обійтися без допомоги, – сказала міс Марпл. – А якби їй хтось допомагав, це помітили б. Не можна не звернути увагу на чоловіка, який підтримує жінку й каже, що вона хвора.