— Зрозуміло. Покладаюся на вас, — сказала водієві Сацукі.
— Отже, завтра о десятій.
Сацукі розпакувала речі. Розгладивши складки на сукнях і спідничках, повісила їх на вішалках. Потім надягла на себе купальник і подалася до плавального басейну. Як і казав водій, цей кабачкоподібний басейн з водоспадом посередині справді не годився для плавання. В його мілкій воді гралася м’ячем дітлашня. Сацукі викинула геть думку про плавання, а, лігши під парасолем, узялася читати продовження нового роману Джона Ле Каре. А коли втомилася читанням, насунула капелюшок на обличчя і задрімала. І тоді побачила у сні зайця. Сон був короткий. У маленькій залізній клітці він трусився всім тілом. Здавалося, ніби в цю нічну годину чекав, що до нього щосьприйде. Спочатку Сацукі дивилася на нього збоку, але незчулася, як сама стала тим зайцем. У густій темряві вона ледь-ледь могла розгледіти обриси того чогось. А коли прокинулась, то відчула в роті неприємний присмак.
Вона знала, що той чоловік мешкає в Кобе. Знала його адресу і номер телефону. Ні разу не втрачала його слідів. Одразу після землетрусу зателефонувала йому на квартиру, але зв’язку не було. І вона подумала, що було б добре, якби землетрус розчавив його дім дощенту. Якби його сім’я без гроша в кишені опинилася на вулиці. Бо хіба це не була б справедлива відплата за те, що він зробив у житті проти неї і проти дітей, які вона мала народити.
До рекомендованого водієм плавального басейну можна було доїхати автомобілем за півгодини. Коли вони перебиралися через гору, то поблизу її верха натрапили на ліс із мавпами. Сидячи на узбіччі дороги, ці попелясті тварини так пильно стежили за нестримним автомобілем, ніби намагалися передбачити його долю.
Плавальний басейн розміщувався в дивовижно широкій садибі, оточеній високою огорожею з важкими залізними воротами. Вимощена гравієм алея вела до старої кам’яної двоповерхової будівлі з довгастим басейном за нею вдовжки метрів двадцять п’ять, з трьома доріжками. Навколо у трав’янистому садку росли дерева, вода в басейні вражала прозорістю. На березі стояло кілька старих плетених шезлонгів. Ніде не було ні душі. Всюди панувала глибока тиша.
— Ну, то як? Подобається? — спитав водій.
— Просто чудово! — відповіла Сацукі. — Тут що, спортивний клуб?
— Начебто. Але з якихось причин зараз майже ніхто сюди не приїздить. А тому плавайте самі собі на радість. Я про все домовився.
— Дякую. Ви — незамінна людина.
— Спасибі за добрі слова, — незворушно, за старим звичаєм, відповів поклоном водій. — Он там, у маленькому бунгало, кабінка для перевдягання, туалет і душ для вашого користування. Я чекатиму в автомобілі. У разі потреби покличте мене.
Сацукі змалку любила плавати й, тільки-но випадала вільна хвилина, відвідувала басейни. В тренера навчилася бути у спортивній формі. Під час плавання вміла проганяти з голови неприємні спогади. Після тривалого перебування у воді почувалася ніби птахом, що ширяє в небі. Завдяки помірним управам вона досі ні разу не лягала через хворобу в ліжко, ні разу не відчувала фізичної слабости. Не мала зайвої ваги. Звісно, була іншою, ніж у молодості, — повнішою, особливо на стегнах. І хоча не могла б стати рекламною моделлю, але, на її велику радість, здавалася молодшою на добрих п’ять років.
Опівдні водій приніс на срібній тарелі холодний чай з льодом і бутерброди з маленькими трикутними шматками зелені та сиру.
— Ви самі приготували? — здивовано спитала Сацукі.
— Ні, не я. Приготували на моє прохання, — відповів водій, ледь змінившись із виду.
Сацукі збиралася спитати, хто саме приготував, але передумала. Бо як казав Рапопорт, усе буде гаразд, якщо повністю довіритися Німітто. Бутерброди були непогані. Після них вона перепочила, слухаючи секстет Бені Ґудмена з транзисторного радіо водія і читаючи книжку. Пополудні ще раз поплавала й о третій повернулася до готелю.
Так само промайнули наступні п’ять днів. Сацукі досхочу плавала, їла бутерброди із сиром та зеленню, слухала музику й читала книжки. Нікуди, крім плавального басейну, не ходила. Прагла повного спокою, коли ні про що не думається.
Плавала завжди сама. Вода у басейні між горами, мабуть, виходила з під-землі, й тому була холодна. Настільки холодна, що спочатку в Сацукі переймало подих. Та згодом тіло розігрівалося і вода ставала приємною. Коли втомлювалася плавати кролем, то, знявши захисні окуляри, лягала на спину. Небом пропливали білясті хмарки, снували пташки та бабки. “От було б добре, якби такий стан тривав вічно!” — думала Сацукі.