Він заволав, як навіжений від чого у мене у жилах застила кров. Очі в нього закотилися, налившись крівлею і він важким мішком упав на килим. Кров почала розливатися під ним невеличкою калюжею. Мені довелося відійти назад, щоб не вступити в криваву калюжу смерті. Від побаченого видовища до мене повернувся несамовитий страх, паніка та розуміння жахливого вчинку, за який на мені лежить відповідальність. Завше моральна та психологічна відповідальність, ніж юридична.
Я вбила людину!
Ця думка дуже міцно залізла мені в голову і я не знала, як її позбутися. Але з цього місця треба було забиратися і починати нове життя. Мені стало страшно від усього, а особливо від відчуття того, що хтось таємничий, чужий гість спостерігає за мною і знаходиться в середині мого тіла. Це безглуздо так думати, проте, подібні думки у мене вже виникали. І мені здавалося, що так і є насправді.
Але далі я втрачала над собою контроль, аж поки усе не перетворилося на віртуальну реальність.
Розділ 22
Пробудження було несподіваним.
Я дивився навкруги і розумів, що знаходжуся у незнайомому мені місці. Власне, кожного разу, після видіння іншого життя я потрапляв у таємниче місце. І при цьому нічого не пам’ятав. Але де я опинився цього разу і що трапилося до цього?
Я оглянув приміщення, в якому знаходився: білі стіни, ліжко та невеличка тумбочка. Усі предмети інтер’єру нагадували лікарню. Я переконався, що нічого не травмовано і ще більше здивувався своєму находженню тут. Трохи поміркувавши, я дійшов неприємного висновку, що знаходжуся у божевільні.
Двері відчинилися і в палату зайшов не високий чоловік у білому халаті.
— Доброго дня, — привітався він і сів на вільний стілець, який стояв поруч. — Як ви себе почуваєте?
— Паскудно… Що зі мною трапилося? Як я тут опинився? — я намагався усе з’ясувати та отримати відповіді на запитання.
— По-перше, мене звуть Зиновій Іванович Фрейд. Я — психіатр, ваш особистий лікар. А, по-друге я все поясню. Ви опинилися у спеціальному закладі. Ви стали небезпечними для оточуючих і тому довелося вас ізолювати…
Я здивовано дивився на лікаря, нічого не розуміючи. З якого це дива я став небезпечним для суспільства? Від несподіванки я зіскочив з ліжка.
— Що?! Я в психушкі? Як висмієте?! Чого це я повинен знаходитися з даунами та імбецилами?! — кричав я, втрачаючи над собою контроль.
— Сядьте і заспокойтеся! Інакше вас пов’яжуть. Сядьте, кажу вам!
Я слухняно сів на ліжко, стримуючи в собі гнів.
— Ось так вже краще, — лікар уважно на мене дивився. — Невже ви не пам’ятаєте, що сталося?
На це питання я лише потис плечима. Бо і сам не мав гадки, що стало причиною моєї появи тут.
— Ви бігали з ножем і кричали про самогубство. А ще кричали про майбутнє життя, ніби ви станете Долиною. Пригадуєте?
— Нічого такого не було. Ви все вигадали. Я знаходжусь у здоровому глузді. Адекватно на усе реагую… Ви мене с кимось сплутали?
— Отже, ви заперечуєте усе? А відчуття, ніби ви знаходитеся в тілі Долини? Зоряна усе розповіла нам. Це божевілля. Спроба покінчити самогубством остаточно є ознакою шизофренії.
— Ніякої спроби самогубства не було! — я перейшов на крик. — Я завжди контролюю свої вчинки.
Зиновій Фрейд співчутливо на мене подивився.
— Контролюєте себе, як зараз? Остапе, визнайте, що у вас є відхилення у психіці. Ви пережили наркотичні відчуття і це спричинило галюциногенні видіння. Ми допоможемо вам, якщо ви захочете самі позбутися пароноїдальних ідей. Але перший крок — це визнання проблеми.
Я не знав, що сказати. Знаходитися у закладі для божевільних було не дуже приємним відчуттям. Крім того, я відмовлявся вірити у те, що бігав з ножем по квартирі та кричав, що накладу на себе руки. Правда, доводиться визнавати, що в мене останнім часом бувають провали у пам’яті. Особливо, коли це пов’язано із відчуттями знаходження в тілі Долини.
Ці психотропні речовини довели мене до межі безумства, параної та розхитання психіки. То може, доктор правий і мені потрібна психічна допомога? Адже митці часто геніальні і водночас божевільні. Геніальність існує у купі із божевіллям, а от божевілля може існувати окремо від геніальності. Питання: до якої з двох категорії належу я?
Схоже, що відповідь проста та очевидна.
— Зиновію Івановичу, як я тут опинився? Хто бачив, що зі мною сталося? — спитав я, бажаючи знати усю правду, якою б гіркою вона не була б.
— Зоряна вас бачила. Її батько викликав санітарів, бо ви не контролювали себе. Кричали і бігали з ножем… Бачу, вас це шокує?