Прокляття! Це вже набридає мені. Що робити? Блін, ну, чому я успішний, популярний, талановитий та молодий письменник, повинен гнити в цій дирі, витрачаючи свій дорогоцінний час. Це таке безглуздя. Час швидко минає, а я нічого не можу вдіяти. Свобода дає мені великі можливості, яких зараз я позбавлений.
Дійсно, я міг вже роздавати автографи і спілкуватися із своїми читачами. Проводити весело час із Зоряною. Нічого, принаймні я можу писати новий роман. Цим і треба зараз зайнятися. І я продовжив написання тексту. Писав до глибокої ночі, ховаючись від страшної та неприємної дійсності, хоч на деякий час. Нарешті я написав останнє речення і поставив остаточну крапку.
Герої роману успішно подолали усі бар’єри та перешкоди на своєму шляху, що ніяк не скажеш про мене.
Вночі йшла страшенна злива.
Краплі дощу стукали по склу і не давали можливості мені заснути. Хоча, я і без цього не засинав. Дивлячись у темну стелю, я намагався не збожеволіти. Може мені варто втекти? Ця думка мені здалася цікавою та авантюрною. Якщо мені пощастить здійснити своє божевільне бажання, то я зможу у всьому розібратися. Спробувати знайти село Глибоководне. Проте, з іншого боку, я не дізнаюся про жінку в цій клініці, яка може бути Долиною. Тим паче втекти звідси буде вже не так легко, адже всі двері замкнені і вихід з приміщення добре охороняється. У разі невдачі, мене можуть просто зв’язати, як буйного психа і не випускати з палати навіть погуляти.
Обдумавши усі варіанти, зваживши їх, я зрозумів, що нікуди тікати не збираюся, поки не знайду Долину. Може, лікар приведе кількох останніх пацієнток, щоб я спробував упізнати. Врешті решт, я махнув на це рукою і підійшов до вікна, дивлячись на вулицю. За вікном продовжував накрапати дощ, вітер колихав тонкі гілляки дерев, що росли недалеко від будівлі.
Я повернувся до дверей і уважно оглянув замок. Важко буде його відкрити, тим паче, я ніколи не відкривав відмичками замки. І я не маю відмичок. Отже, все вирішено. Я дізнаюся про Долину, якщо вона дійсно існує в цій клініці, а потім, якщо мені ніхто не повірить організовую втечу. Треба буде заздалегідь знайти якийсь предмет для відкриття замків.
Розділ 24
Як тільки мені дозволили виходити гуляти на вулицю, я почав ходити про усьому периметру парка. Ходив повільно, дивлячись на усі боки, сподіваючись побачити вчорашню незнайомку. До мене підходив чоловік, що вважав себе Конаном Дойлом і просив прочитати його чергове творіння. Проте, я не був налаштований розмовляти, тому відмахнувся від нього, пославши на три літери, і продовжив свою повільну прогулянку.
Квіти, що росли на клумбі, розкрили свої пелюстки на зустріч сонячними промінням. Садівник охайно підстригав кущі, а його напарник поливав зелені рослини. Я пройшов повз них один раз. А потім ще раз. І ще.
Але не бачив тої жінки. Наче, вона навмисне не захотіла виходити гуляти. Я став йти повільніше, а коли це набридло, то сів на вільну лавочку та мовчки палив і дивився на всі боки. Проте, знову жодного позитивного результату. Два санітари навіть почали на мене підозріло коситися, думаючи, що я збожеволів і ходжу кругами, знаходячись у полоні королівства безумних, хворобливих фантазій.
Повернувшись назад у палату, я попросив медсестру покликати лікаря, що мене лікує. Той прийшов через годину і відразу запитав про самопочуття. Я пробурмотів щось у відповідь.
— Ви обіцяли поговорити, коли я заспокоюся. Зараз я спокійний, як ніколи, — зауважив я. — Може ви вислухаєте мене?
Я вирішив трохи змінити тактику і поводити себе толерантно, відповідаючи на усі його запитання.
— Я вас уважно слухаю.
Фрейд незворушно сидів, чекаючи мого ходу.
— Зиновію Івановичу, я хотів вас попросити допомогти мені. Вчора я бачив одну жінку, яка здалася схожою на Долину. Може у вас є жінка з таким ім’ям?
— Я спеціально дізнавався, але такої жінки немає.
— Розумієте, може її звуть інакше. Але вона висока, десь метр вісімдесят, брюнетка. Таке довге волосся. Трохи повна за комплекцією. Лікарю, ви впізнаєте когось по такому опису? — спитав я, очікуючи відповіді.
Він поправив на носі окуляри і крізь них на мене подивився. Проте, його погляд не відображав нічого конкретного. Я лише бачив у окулярах відображення виразу розгубленого обличчя, погляд затравлених очей, які нагадували безумця.