Все почалося пізно ввечері.
Я знаходився у кімнаті відпочинку і грав у шахи із одним хворим. Гра йшла погано, я постійно відволікався, але виграв без найменших зусиль. Навіть грати було нудно. Я вийшов в туалет. Подивився у вікно на темну прекрасну ніч, що запрошувала мене до себе в гості. Може зараз час влаштувати план втечі?
Шорох.
Я завмер.
Прислухався до несподіваного звуку. Сторонній шум лунав з однієї із кабінок. Насправді, людина могла справляти свої природні потреби. Проте, звук був дивний і якийсь підозрілий. Я підійшов ближче і відкрив кабінку. Микола сидів на унітазі і тримав в руці пакет із кокаїном. Я мовчки витріщався на це. Від несподіванки, він ледве не впустив пакет з рук.
— Що ти робиш? — спитав я, хоча і так все було очевидно.
Мене цікавило інше, а саме звідки він взяв наркоту? Звичайний хворий дістає наркотики… Це вже не просто божевілля.
— Та нічого… Цукор пробую…
— Який нахуй цукор?! А ну дай сюди!
Я несподівано вихопив з рук пакетик із білим порошком і принюхався. Сумнівів не було — це кокаїн.
— Дивно цукор пахне. І смак дивний.
Микола дивився на мене мутними очима, які просили цей порошок. Руки тягнулися до мене.
— Дай, — він хотів дотягнутися до пакету, але я відстрибнув назад.
— Звідки взяв?
— Даю сюди.
— Не дам, поки не скажеш.
— От гад… Ну добре… Я знайшов його під раковиною, приклеєним ізолентою, — відповів він.
— Та да, так я і повірив.
— Дай мені, чорт забирай! — Микола почав втрачати терпіння.
Я уважно подивився на його вираз обличчя. Було зрозумілим, що він щонайменше кілька разів відкривав для себе утопічний світ ілюзій за допомогою наркотиків. Але було ще дещо дивним і не зрозумілим…
— А ти не такий тупий, як здавався з першого погляду. Інопланетяни… Кому ти це втираєш? Коку поділимо навпіл.
Він почав заперечувати, відмахуватися і намагався вихватити пакет, але я діяв спритніше. Нарешиті ми домовилися і Микола дав мені понюхати порошок. Кожен із нас втягнув у ніздрі кілька разів.
— Давно приймаєш? — спитав я у нього.
Ми зачинили двері туалету, щоб до нас дісталися не відразу і сіли на підвіконня. Відверто кажучи мені було начхати, коли нас знайдуть і що станеться далі.
— Та нє, пару раз було… А ти?
— Новачок, значить. А я вже досвідчений ас у цій справі. Не раджу жартувати з цим, бо назад шляху немає.
— Мені по фіг…
Я встигаю прикурити і зробити кілька затяжок перш, ніж мене починає накривати віртуальністю. Усе зникає і перетворюється на абстрактне існування синьої субстанції. Я чудово її бачу, відчуваю, але не знаю, як себе поводити.
Синя субстанція існує повсюди. Вона оточує мене з різних боків. Проте, а ні страху, а ні паніки я не відчуваю. Лише ейфорійне, екзальтаційне захоплення новими можливостями. Я літаю над цією субстанцією, намагаючись вилетіти за її межі. Проте, виникає відчуття, ніби вона безконечна. Може це альтернативний світ із своїми правилами? Тоді повинні бути якісь живі істоти.
Уважно дивлюся на всі боки, але нічого окрім синьої субстанції не можу розгледіти. Правда у мене виникає таке дивне відчуття, ніби щось за цим приховується. Треба перейти на інший рівень. Знаходитися тут у таємничій атмосфері ірраціональності не дуже весело. Скажу більше — це дуже страшно та неприємно. Але я сам загнав себе сюди за допомогою психотропних речовин, щоб потім була можливість порвати із своїм паралельним життям Долини. Із майбутнім життям, яке тільки чекає попереду. Як подумаєш про такі речі, то відчуваєш приступи паніки та безконтрольного, всепоглинаючого королівства страху.
Далі стає ще цікавіше.
Я починаю ковтати усю субстанцію, намагаючись її вмістити у себе. Відчуваю, як мене роздуває, мов надувну повітряну кулю і від цього відкриття стає не страшно, а приємно і навіть блаженно. Я відчуваю, як усі атоми світу проходять крізь моє фізичне тіло. Аж раптом…
Сонячні промінчики пробиваються крізь густе зелене листя клену і падають на закриті повіки, що здригаються час від часу. Легкий вітерець шелестить зеленим листям і створює приємну прохолоду для мого тіла, що
(я не вірю! Потрібно зупинити це дежа вю!)
лежить у грузлій, вологій багнюці, над якою літає тьма-тьмуща малесеньких лісових мешканців — комах. Ці комашки дуже кусючі та набридливі, як кандидати в президенти перед самими виборами. Кілька з них вкусили мене за обличчя і, ймовірно, саме це пробудило мою свідомість, що досить довгий час знаходилася в трансендентації…