— Згоден. І все ж розкажи, що буде у майбутньому? До яких життєвих цінностей дійде людство? — спитав я, сподіваючись отримати найважливішу і, ймовірно, найглобальнішу інформацію для себе.
Долина не встигла відповісти, бо нас почав огортати синій туман, що виникав з усіх боків одночасно і якось дивно впливав. Ця синя субстанція почала викликати певний шум і вібрацію. Усе під ногами рухалося, шуміло, крутилося і здавалося, що це лише набирає обертів. Я налякано подивився на Долину і зустрівся із її ще більш наляканим, за травленим поглядом. Щоб легше було триматися, я взяв її за руку.
— Наш час спливає! — голосно сказала вона, перекрикуючи цей шум.
Я не знав як розуміти її слова.
— Що ти маєш на увазі?
— Треба повертатися назад! Ми більше не можемо залишатися у нульовій точці всесвіту.
— Якій ще нульовій точці! — кричав я, відчуваючи повну маячню. — Якщо ти мені не поясниш, то я залишуся тут. Чуєш?!
— Ніколи пояснювати. У нас є два варіанти: повернутися у твоє теперішнє життя, або перейти до майбутнього життя. Але наступної нашої зустрічі може не бути. Нам не можна розходитися.
Не зважаючи на сильний шум та вібрацію під ногами, від якої починаєш хитатися, я перестав відчувати страх. Зате я отримав гнів. Гнів від того, що я абсолютно нічого не розумію. І схоже немає часу на пояснення. Є лише час для активних та рішучих дій. Проте, не зважаючи на усю отриману інформацію, я відмовлявся вірити у більшість речей. І зовсім не бажав зараз приймати радикальні рішення. Усі перепитії за останній час настільки мені набридли, що я ладен був відмовитися від письменницького успіху, щоб повернутися назад до нормального життя.
— Пішли! — Долина взяла мене за руку. — Поки двері до іншого світу відчинені, ми можемо крізь них пройти.
— Я ще не вирішив, у що мені вірити! — вигукнув я.
— То саме зараз час це зробити. Зараз або ніколи!
Я безпомічно озирнувся і вирішив йти до кінця стежкою химер, ілюзій та аномалій.
Синя субстанція все щільніше почала нас огортати своїми обіймами. Шум припинився, але вібрація під ногами ставала дедалі сильніше, аж поки ми не полетіли. Нас ніби підкинуло кудись уверх.
— Що за фігня? — встиг вигукнути я, коли нас несло у невідомому напрямку синьою субстанцією.
— Думаєш я знаю! — вигукнула у відповідь Долина голосно, щоб її можна було почути крізь вітер.
От тоді я зрозумів, що реальність багатогранна, метаморфозна та швидкоплинна. Немає жодної можливості реально, адекватно оцінити усе те, що з нами відбувалося на той час. А в той час, ми були поглинуті субстанцією, як ящірка поглинає маленьку комаху, що стала на її шляху.
Розділ 29
До мене поступово поверталася реальність.
Навколо не було жодної живої душі. Принаймні перший раз мені так здалося. Я уважно дивився на всі боки, але нікого не бачив. Лише здалеку майоріли величезні хмарочоси, до яких було не менше кілометра. Їхні конструкції здавались химерними та неправдоподібними. Правда, якщо мене спитати, що саме було неправдоподібним, то я мабуть не зміг би пояснити. В мене виникла дезорієнтація. Після прийому наркотиків я постійно втрачав відчуття реальності і не пам’ятав, куди потрапив. В яку глуху місцевість мене занесло цього разу?
Все було вкрай паскудно.
Повільно я пройшов сто метрів та вимушений був зупинитися.
Я дивився на одну машину і відчував ірраціональність всього існуючого. Такої незрозумілої моделі я ніколи не бачив в своєму житті, хоча, відверто кажучи, ніколи себе не вважав добрим знавцем авто. Власне, машина була темно-синього кольору, але розмір і зовнішній вигляд був якийсь не такий. Я не бачив вихлопної труби, а такого не буває взагалі. Може це нові американські моделі? Я зробив кілька кроків уперед, щоб краще розгледіти це чудо, аж раптом у мене за спиною почулися якісь кроки. Я повільно озирнувся і подивився на чоловіка, що стояв в кількох метрах від мене.
Він був не високого зросту, дуже товстий із неохайним, масним волоссям темного кольору, що налазило йому на очі і закривало частину вух. Одягнений у сірий старий плащ, капелюх, сині джинси і кеди зеленого кольору, які аж ніяк не могли пасувати до його дивного вигляду. Руки були сховані у кишенях, а погляд очей був спрямований прямо на мене. Я відчув себе в чужій тарілці. Власне, я не люблю, коли незнайомці уважно оглядають мене, наче хочуть залізти в душу і дізнатися про усі потаємні страхи. А таких страхів та сумнівів у мене зібралася дуже багато останнім часом. Я навіть думав провести генеральне прибирання, щоб позбутися їх.