— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.
— Ну, у наш час зникають люди. Розумієте, існують певні місця, так звані дірки часу. Через них можна потрапити у минуле, зокрема на початок двадцять першого століття. Ці місця нагадують невідому синю речовину.
Я сидів більш-менш спокійно, аж поки не почув останні слова. Вони змусили мене трохи напружитися і відчувати себе не комфортно, навіть почувати панічні передчуття небезпеки.
— Синю речовину?
— Так. Ймовірно, ця речовина є провідником між часом і простором. У Космосі працює спілка вчених, які розробляють нові проекти.
— Цікаво. А що це за машини новітні? Електромобілі?
— Ви так їх називаєте. Взагалі вони звуться біомашини. Вони користуються енергією природи. Ніяких вихлопів газів, отруєнь у повітря, — говорив Микола, а я все уважно слухав.
Такі новини і багато чого нового, що чекало мене попереду, дуже здивувало, шокувало та повністю перевернуло з ніг до голови усе моє старе світобачення, відкриваючи тепер інші уявлення, догми, що повинні йти разом з новітньою епохою. Схоже, що в цій епосі я застряг назавжди.
З Миколою ми трохи поговорили, аж поки він не пішов по справах, розпорощавшись. Далі мені доведеться досліджувати новий світ на одинці.
Розділ 30
Моєму тутешньому становищу не позаздриш. Мушу сказати, що я знаходився на межі безглуздя, все більше втрачаючи контакт із реальним світом. Я пригадав, що зараз опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Якщо Долині зараз двадцять п’ять років, то…
Я ледь не впав від несподіванки. Якщо вірити парапсихологам і словам Пилипа, то після смерті душа перевтілюється в нове тіло приблизно через рік. Отже, якщо я дійсно стану Долиною у наступному житті (а таке припущення вже не здається мені божевільним, а навіть видається розумним та логічним), то дата народження Долини у дві тисячі сімдесят третьому році. Тоді, дата смерті Остапа Дорошенка у дві тисячі сімдесят другому. Чорт, то я тепер знаю рік своєї смерті. І причину смерті: я потону.
Після регресивного гіпнозу, який Пилип проводив у психіатричній клініці, виявилося, що Долина в дитинстві боїться води, бо в минулому житті потонула. Це взагалі повна нісенітниця! Я в таке не вірю. Що відбувається? Навіть у містичних творах я не міг придумати такий сюжет і переплести усі події неймовірним чином. Але мені доводиться грати головну роль в цій грі. Тепер багато над чим треба подумати.
Перше: як мені звідси вибратися? Мабуть, вже ніяк. Якщо існує коридор часу у вигляді синьої речовини, про який казав Микола, то існує ймовірність повернутися назад. Але його треба знайти спочатку. Тим паче я не дуже вірю у це, незважаючи на усі останні події, які нагадують сон.
Друге: що робити далі? Тут існує декілька варіантів. Наприклад, почати шукати Долину. Якщо вона існує в цьому часово-просторовому континууму, то я повинен її обов’язково знайти, незважаючи на усі перешкоди на своєму шляху. Або відмовитися у це вірити і сподіватися, що наступного дня все повернеться назад.
Але ми завжди так говоримо, сподіваючись, що все ще можна виправити, все повернути, як було. Але доля нас кидає у вирій події, наносить життєві бойові шрами і випробовує нас на витривалість та терплячість. Коли ми програємо, то знову і знову опиняємося в такій же важкій ситуації, поки не пройдемо цей урок до кінця. Якщо виграємо, то переходимо до наступного етапу життя.
Точно так же і я мав вибір. І цей вибір я зробив: знайти Долину. Проте, легко про це казати, але з чого треба починати?
Перший день мого існування у майбутньому пройшов непомітно. Я лише завершив його традиційно у одному барі, замовивши горілки, та напившись до чортиків. Часи змінюються, досягнення науки росте, але бажання випити, як було багато століть тому серед люду, так і довго ще буде. Адже доки існує людина, то треба вміти чимось заповнювати порожнечу вільного часу різноманітними шляхами. Я обрав простий шлях і напився. Оскільки в майбутньому я не знайшов можливості дістати коноплю, то пішов спати у найближчому готелі.
Я лежав у ліжку, курив і дивився телевізор, намагаючись зорієнтуватися, що відбувається в новому невідомому мені світі. Відбувалося багато чого такого, про що страшно навіть говорити. Тим паче на екрані телевізора мені привиділося обличчя Зоряни. З цим я і заснув.
Усю ніч мені снилися кошмари. Я тепер був носієм страшної таємниці, якої не побажаєш навіть найлютішому своєму ворогові. Адже мені було відомий рік смерті та причина смерті. Цього з головою досить, щоб відпало бажання жити. Тепер немає сенсу повертатися у своє тутешнє життя, коли знаєш, скільки часу тобі залишилося бути на цій планеті. Либонь, це найбільша кара за все існування — назвати людині причину та дату смерті. Тоді вона перестане бути людиною і замість жити, буде волокти своє жалюгідне та нікчемне існування.