Цвинтар був настільки великим, що у ньому можна було загубитися. Я повільно підійшов до воріт, які були відкриті і побачив термінал. На щастя там була інструкція, як ним користуватися. Я набрав прізвище та ім’я і мені викинуло номер могили: 45. Сенсорний екран викинув міні-карту, де було вказано, як швидше мені знайти потрібну могилу.
Не поспішаючи, я обходив чужі могили, стараючись не думати про погані речі. Кладовище ніколи не наганяло на мене жаху, адже мертві не становлять загрози. Але перспектива побачити власну могилу, дуже лякала. Тому, я йшов не поспішаючи, наче свідомо намагався відтягнути цей момент, дочекатися, коли прокинеться здоровий глузд та порадить забиратися з цього місця.
Через двадцять кроків я зупинився біля номера 45. У мене перехопило дихання та трохи запаморочилась голова.
Остап Дорошенко (12.07.1987 — 24.10.2072)
Людина, яка знайшла себе
Що робити?
Від хвилювання я дістав цигарку і запалив прямо на цвинтарі. Господи, я бачу свою смерть. Отже, під цією землею лежать мої останки більше двадцяти років. Яке страхіття! Що робити?
Я мовчки курив і думав, як жити далі з побаченим наяву. Виходить, я знаю ліміт свого життя, а мій талант вже у минулому. Як повернутися назад? Я подивився вперед і подумав, що тут мають бути могили моїх родичів…
— Остапе, зупинися! — пролунав біля мого вуха жіночий голос, який видався досить знайомим. — Це небезпечне місце.
Я повернувся і побачив Долину, яка тривожно та невпевнено на мене дивилася. Я й сам відчував тривогу та невпевненість, але намагався усі емоції тримати у собі. Але ви ж знаєте, все, що тримаєш у собі рано чи пізно виходить на зовні небезпечною лавиною, на шляху якої опинятися нікому не побажаєш.
— Що відбувається? — спитав я. — Навіщо ти тут ховаєшся? Я шукав тебе, щоб знайти відповіді.
— Відповіді… Вони породжують лише нові питання і людина ходить по колу, не розуміючи, що сама себе обманює.
Я дивився на неї, відчуваючи, як починаю дратуватися із-за дрібниць.
— Це все фігня. Я вимагаю пояснень. Як повернутися назад?
— Не знаю… — відповіла вона. — Тут небезпечно. Я знала, що ти сюди повернешся за відповідями.
— То ти мене чекала тут?! — мене вже понесло далеко на хвилі гніву. — Я потрапив у таке паскудне майбутнє! Дізнався причину і рік своєї смерті, і зустрівся із своєї майбутньою реінкарнацією! Чорт забирай, і ти нічого не знаєш?! Шо за синя субстанція? Звідки взялося йобане село Глибоководне?!
— Остапе, заспокойся, прошу тебе. Ми маємо спільну проблему. Ти знаєш про відчуття у чужому тілі. Вони припинилися, як тільки ми зустрілися в одному світі. Отже, якщо ми розійдемося, то все знову буде повторюватися.
Я уважно слухав, розуміючи, що вона має рацію. Мабуть, все знову почне повторюватися, якщо я зможу повернутися до свого власного звичного життя. Хоча, таке припустити не лише маловірогідно, а й страшно. Адже отримана інформація зіпсує усі мої життєві плани. Але у мене в голові крутилося мільйон питань, які хотіли вийти на волю. І я вирішив почати із самого головного, що мене так турбувало.
— З якою метою відбулася наша зустріч? — філософськи спитав я, довго не роздумуючи.
Долина посміхнулася у відповідь дивною посмішкою, яка ховала в собі багато загадкових відчуттів.
— Правильно мислиш. З цього питання і потрібно було починати. Я не знаю точно, але наша зустріч — це унікальна можливість переглянути власні житті, знайти і вирішити спільну проблему. Дивись, ти отримав такий шанс побачити своє майбутнє життя і дізнатися, що на тебе чекає.
— А я не хотів такого шансу. Я не хотів опинитися у майбутньому і розмовляти із тобою.
— Я розумію, як тобі важко все усвідомити. Але прийми в своє серце те, що вже відбулося. Відкрий розум та душу для сприймання інформації з цього світу. Відкрийся усьому новому та незвичному. Якщо воно стукає у двері твого життя, то впусти його… Наркотики допомогли тобі знайти власне «Я».
— Наркотики мене руйнують, але я не можу їх кинути… Ти теж не свята, — відповів я. — Приймаєш колеса, щоб втекти від проблем та реального світу. А ось проблеми тебе наздогнали. Можливо, в цьому ми схожі. Але для тебе це означає, що після попереднього життя ти повторюєш ті ж самі помилки. Ти не навчилася жити нормально без психостимуляторів. Тому, мені твої поради до сраки!