Тому, звертатися за допомогою можна лише до Зоряни. Лише їй одній я довіряю повністю і готовий робити усе, що вона забажає. Алкоголь допоможе мені з часом забути усю страшну історію і не повертатися назад. Ми із Зоряною переїдемо жити в іншу місцевість, кудись в іншу країну та почнемо нове життя. Я буду писати романи, але вже під псевдонімом, щоб нічого не пов’язувало мене із минулим.
Правда, думати про це дуже легко. А от насправді я не знаю, що слід очікувати далі. Я ще не позбувся наркотичної та алкогольної залежності. Кинути наркотики дуже важко і я ще не готовий до такого рішучого, складного і головне єдиного правильного рішення.
Знаєте, що мене лякає в цьому? Невдалі спроби та повернення до психоделіків знову і знову. А якщо я кілька разів зірвуся, то потім взагалі буде дуже складно позбутися наркотиків. Але я повинен принаймні спробувати, а не мріяти.
З такими думками я відправився на зустріч із зеленим змієм.
В барі я випив декілька порцій текіли, покурив та пішов на вулицю поміркувати. Правда, нічого хорошого в голову мені не приходило. Треба повернутися до Зоряни, а там вже хай би що буде, мені все одно.
Я вийшов з бару і пішки направився до помешкання Зоряни. Йти треба було десь годину, але така піша прогулянка мене цілком влаштовувала. Проходивши мимо магазину, я побачив своє відображення у вітрині: бородатий чоловік із довгим, неохайним волоссям, який виглядав значно старше свого віку. Але такий вигляд мене влаштовував, адже тепер на вулиці мене буде важко впізнати. А зустрічатися із знайомим людьми та теревенити на світські теми мені зовсім не хотілося.
Із щемом на душі, сумнівами та відчуттям чогось такого невідомого, я підійшов до хвіртки, і дивився на будинок, де жила дівчина Зоряна. Як вона мене зустріне після усіх подій? Якщо мене шукають і хочуть повернути у психлікарню, то вона може відмовитися навіть бачитися зі мною. Правда, гадати мені було ніколи, бо хвіртка несподівано відчинилася і я побачив батька дівчини Івана, що спантеличено на мене дивився.
Я навіть розгубився на деякий час, бо ніяк не очікував його побачити тут серед робочого дня.
— Доброго дня, — поздоровався я. — Я можу побачити Зоряну?
— Навіщо ти сюди приїхав? Думаєш, втеча з психлікарні робить тебе благородним в очах моєї доньки?
Я не знав, що треба казати у відповідь і вирішив мовчати.
— Зоряна не хоче зустрічатися із психом. Тому, не турбуй більше нас. Краще йди у заклад на лікування. Твоя деперсоналізація особистості дуже небезпечна для тебе та для суспільства.
— Це маячня. Я цілком здоровий. То можна побачити вашу доньку?
— Не можна, — лаконічно відповів він і вже збирався зачинити хвіртку, але я схватив рукою дверці, щоб їх не закрили. — Мені шкода бачити, як ти страждаєш. Але твоя хвороба прогресує і треба негайне лікування.
— Послухайте, Долина справді існує. Історія дуже неймовірна, але ви повинні мені повірити. Я хотів лише побачитися із Зоряною, щоб з’ясувати наші стосунки.
— Тут немає чого з’ясовувати.
— Дозвольте, це нам із дівчиною вирішувати, — заперечив я. — Все одно я зустрінуся з вашою донькою. Шкода, що ви стаєте на заваді. Вона просто не знає всієї правди. Але я все доведу.
— Марно, — гукнув Іван, коли я вже розвернувся і пішов назад.
Але мене його слова обходили стороною. Були значно важливіші питання, які потребували негайного їх вирішення. знайти, незважаючи на усі перешкоди на своємау є в цьому часово-просторовому континууму, то я повинен її обоваязково дається роз.
Покуривши, я пригадав, що дівчина цілком ймовірно може зараз знаходитися на парах. Отже, мені слід їхати до університету. Я сів на маршрутку і за годину вже знаходився біля учбового закладу.
Але думками я постійно повертався до Долини, з якою бачився у майбутньому. Після сеансу спілкування з духом, ми пройшли крізь синю субстанцію і опинилися у моєму часі. Вона повинна бути десь недалеко, якщо потрапила разом зі мною у теперішній час. А якщо вона залишилася у своєму вимірі?
Я зрозумів, що все насправді набагато складніше, ніж я думав. Якщо я знову почну відчувати себе в її тілі, то остаточно стану психом. Але повертатися назад до закладу божевільних я не збираюся.
Опинившись серед натовпу студентів, я знайшов розклад занять, де займалася потрібна мені група. Я чекав двадцять хвилин, поки не пролунав дзвоник і студенти почали виходити на перерву, жваво обговорюючи тусовку сьогодення у гуртожитку. Зоряна вийшла серед останніх, із подружкою. Я повільно пішов за ними, чекаючи нагоди, коли можна буде з нею поговорити на одинці.