Левко якимись дикими очима глянув на ігумена, а потім несподівано знову припав до руки Іоанна.
— Я вдячний вам, отче, зате, що наставили мене на путь істинний. Батьку! — гукнув він.
Вишатич з'явився одразу — мабуть, підслуховував біля дверей.
— Батьку! (Замість ненависного «тату».) Я хочу вам сказати, що не піду ні в монастир, ні в печеру… Але ви повинні заприсягтися мені, що виконаєте одну умову.
— Заприсягаюсь, сину, нашим Спасителем. — Вишатич задоволено переглянувся з Іоанном. Але радість та була передчасна. Левко голосом переможця вирік:
— Після найближчого свята ви дасте мені коня, зброю та парубків — я поїду у Святу Землю визволяти Гроб Господень!
Це було як грім із ясного неба. Ігумен Іоанн знизав непомітно плечима — ну що ти зробиш?
— Але ж, сину, ти хворий!..
— Батьку, ви поклялися Сгіасителем нашим! — різонув Левко.
— Так… Поклявся… Але ж…
— Ніяких «але ж»! — Левко рвучко став на ноги і — в одній сорочці — збуджено почав ходити по кімнаті перед украй розгубленими боярином і ігуменом.
— Усе! Усе збувається, яку Святому Письмі! Сказано у Єзекіїля: «Сине людський! Поверни лице твоє до Гога в землі Магог, князю Роша, Мешеха і Фувала, і ізречи на нього пророцтво… ІЯ приведу тебе на Землю Мою, щоби народи пізнали Мене, коли я тобі, Гог, явлю святість Мою перед очима їх…
І буде в той день, коли Гог прийде на землю Ізраїля, гнів Мій…» Збулося! Збулося пророцтво, ви розумієте? «Князь Рош» — князь руський! Ярослав! — Лев упав на коліна. — Дякую, Боже, що дав мені можливість побачити твоє пророцтво на власні очі! Що я дожив до цього дня!
Ігумену та Вишатичу заледве вдалося умовити юнака знову лягти у ліжко. Той, щойно заплющив очі, одразу ж заснув міцним сном.
Засмучений боярин провів отця до порогу, але не забув дати тому вагомий гаманець зі сріблом.
— Ось вам, отче, за труди ваші…
— Не треба мені твоїх грошей, брате мій. Це тобі й сину твоєму я повинен дякувати! Він мені відкрив очі, що за гординею вже не бачили світла. Як я міг піти відмовляти твого сина не ставати на шлях, що йому вказав Сам! Хай Господь тебе благословить, боярине! Якого ти сина виростив! Велета духу!
Із цими словами отець ігумен — пішки! — пішов до монастиря.
…За три дні Левко встав на ноги, мов і не було тяжкої хвороби. А ось Іван Вишатич почував себе не дуже. Цей хлопчисько знову ошукав його! Яка різниця — похід у Святу Землю чи монастир? Дороги назад звідти немає!
Миловида тихенько плакала.
Нарешті боярин набрався духу і знову почав займатися господарськими справами, а також виконанням своєї клятви. Він придбав найкращих коней, із старих запасів вибирав мечі, щити, кольчуги, шоломи… Сину обов'язково оцей золочений шолом, подарунок князя.
З людьми було гірше. Парубків холопів у нього багато, та ось кмітливих воїв — один Лизогуб. Усі інші хлопи почали уникати зустрічей з господарем: сім'я, діти… Вишатич наказав двох чи трьох відшмагати, але справі не зарадив.
Лизогуб же, користуючись деякими перевагами свого становища, почав поводити себе з боярином дещо зухвало. Ось і зараз приперся, посміхається. Ледве вклонився.
— Ну, чого тобі?
— Боярине, боярине, так що ж робити зі старовірцями?
— А, старовірці! Пішли-но на них глянемо.
…У порубі було темно, і боярин ледве роздивився двох бранців: старого і молодого.
— Хто єсте будете?
Старовірці лише мовчки зиркнули на Вишатича. Лизогуб вирішив утрутитися.
— Оцей дід — їхній жрець. Його так і кличуть — Волхвин. А то його онук.
— Із якого роду будеш, діду? — не задовольнився боярин таким поясненням. Старий кахикнув і неголосно мовив:
— Із роду Межиборів ми.
— Овва! Мій пращур на ім'я Гуд колись був учнем волхва Межибора; ще у часи Ігоря Старого це було.
— Правда твоя, боярине. Чули ми про твого предка. Добрий був воїн.
— А що, твій онук добре володіє списом, сокирою?
— Непогано, — у голосі Діда прозвучала неприхована гордість. — А краще за все — мечем.
— Зараз ми це перевіримо. Лизогубе, зніми з хлопця пута.
Надворі Данькові дали меча і не встиг він ще призвичаїтися до сліпучого сонячного світла, як боярин одразу ж його атакував. Данько ледве встиг відбити удар, але й сам перейшов у атаку.
Данько виявився міцним горішком. Бійці довго кружляли, били, кололи, захищалися, однак ніхто не міг узяти гору.
Глянути на незвичайне видовище збіглася чи не вся двірня. Боярин трохи притомився і, побачивши, що це вовченя голими руками не взяти, зупинив бій.