— Добре, хлопче. Будеш служити моєму синові. Назавтра Лизогуб поведе тебе до церкви, там тебе охрестять.
— А якщо я не піду, боярине? — хлопець ще міцніше стиснув руків'я меча. Челядники боярські заворушилися, Лизогуб почав потихеньку заходити Данькові за спину.
Вишатич широко посміхнувся.
— А якщо ні, то я тебе і діда твого скараю на горло. Зрозумів?
— Зрозумів, боярине Вишатичу!.. Ваша взяла…
До натовпу челяді підійшов Левко. Він здивовано глянув на батька.
— Батьку, що діється?
— Вибираю тобі супутників у дорогу. Оцей парубок, хоч він і старовір, буде тебе супроводжувати.
Левко з цікавістю подивився на Данька. Лизогуб зашипів іззаду: «Вклонися молодому господарю». І Данько вклонився в пояс боярському сину.
А коли він підвів голову, то його погляд зустрівся з поглядом молодиці, що підійшла разом із Левком. Данька наче нагайкою вдарили. Та це ж та красуня, яку він бачив на свято Хороса кілька літ тому!
У Данька перехопило подих від краси незнайомки. Її тонкі риси обличчя, чисті очі, стрункий стан — усе це заворожило його. На хлопця найшло якесь запаморочення, він так би ще довго стояв і милувався нею…
На щастя, його миттєве запаморочення ніхто не помітив. Лизогуб уже схопив його за лікоть, відібрав меч і потягнув за собою.
— Куди ми? І де Дідо?
— Скоро дізнаєшся. А Діда твого на роботу поза боярським двором пошлють.
Такий порядок.
— А що то за жінка стояла поряд із молодим боярином?
— Тато дружина його, Світловида. Що, гарна? — Лизогуб грайливо підморгнув. — Гарна на вроду, та не нашого городу. Затям це собі, якщо не хочеш бути битий. А як зустрінеш її десь, то кланяйся низько, як і бояринові. Зрозумів?
Наступного дня Данька охрестили й навчили «Отче наш».
Розділ 6
НА БІЙ ЗІ ЗМІЄМ
Для Данька настали тяжкі та одноманітні будні підготовки до далекого шляху. До того ж щодня молодого християнина почали навертати до християнського життя. Він не тільки мусив щонеділі ходити до церкви, але й щовечора, після важкої роботи, мав плентатись до отця Спиридона, щоб той прочитав йому чергове повчання про його поганське життя до цього і про велику милість, що Бог дає йому, — можливість долучитися до істинної віри. Ці походи настільки виснажили бідного хлопця, що він мало не з радістю сприйняв звістку, що завтра вже, нарешті, вони вирушають у дорогу.
Та вночі, коли він вже ліг на тверду лаву, нові хвилювання обступили його. Він не був боягузом, ще змалку міг голіруч спіймати гадюку, а коли вже почали пробиватися вуса, то Дідо вперше взяв його на ведмедя. Але зараз вони йдуть не на ведмедя, а світ за очі. І Данькові, що ніколи не був далі Вишатичів, стало моторошно. Для чого доля штовхає його у незнані землі? І хто він врешті-решт такий: онук Даждьбожий чи раб Божий?
Надворі загавкав Лютий. Десятки сусідських собак забрехали разом з ним. Лизогуб спросоння підвів голову і вилаявся:
— От клятий собацюра, не дасть поспати! Данько, піди глянь, що там таке?
— А чого я? Тобі ж не спиться?
— Йди, сатанинське поріддя, кому кажу! Молодий ти ще, щоб мудрувати!
Данько встав і, прихопивши сокиру, що завжди лежала про всяк випадок біля дверей, вийшов надвір.
— Лютий! Лютий!
Кудлатий сірий пес, що люто гарчав на когось біля частоколу, знехотя підбіг до нього, але не полишав час від часу гавкати кудись у темінь.
«Що там за мара?» — подумав хлопець. Ведмідь? Не схоже. Але й людина в такий час вештатись біля боярського будинку не буде.
— Агов! Хто там? Якщо жива душа, відзовись!
— Данько! Це я, — почув він знайомий шепіт. — Йди до мене!
— Діду?! — Хлопець швидко прочинив хвіртку біля воріт і, відігнавши пса, впустив старого Волхвинау двір.
— Здоров-був, онуче. — Старий міцно обійняв його. — Ну, як тобі живеться?
— Як у клітці. Цілий день то верть-круть, то круть-верть, а все одно — смерть! Старий Вишатич все-таки вирішив відправити мене разом зі своїм сином у похід визволяти їхнього бога. Завтра вже й від'їжджаємо.
— Чув про те. Чом же ти не тікаєш?
— А куди? Кругом те саме. У ліс, до ведмедів? Усе'дно спіймають, буде ще гірше. До половців, чи що?
— Тобі що, воля не мила?
— Воля мила, та блукати по лісах не по мені.
— Он як! То, може, ти також повірив у бога ромейського? Га? Що це на тобі, я питаю? — Рука старого шмигнула йому за пазуху і витягла маленький олов'яний хрестик.
— Тут всі носять. А вірять так само, як і я. — Данько знову заховав хрестик на грудях. — А ось де наш Даждьбог, я питаю? Чом він нас не захищає?
Старий раптом заплакав. Данько розгубився, бо він ніколи не бачив Діда плачучим.
— Що сталося, Діду?
Той несподівано рвучко схопив хлопця за сорочку, притягнув до себе і гаряче зашепотів у вухо:
— Говорили мені… Говорили мені старі волхви, що Даждьбог помер, давно вже у царстві мертвих. Не вірив. А тепер — вірю! І зійдеться Перун зі Змієм у вирішальному герці, але де — не відаю. Мо' на тих східних землях, куди тебе тягнуть, і буде. Не знаю. Але тільки тоді Даждьбог оживе, коли переможе Перун. А поки він спить мертвим сном…
Від такої відвертості у Данька зовсім одібрало мову. Старий Волхвин утер сльози.
— Щось зовсім я слабий став. Та що ж ми стоїмо! Давай сядемо. Я тобі гостинця приніс… Хто ще тебе чим пригостить?
Вони сіли на колоду, і Дідо витягнув зі свого кошика, що приніс із собою, невеличке горнятко та окраєць теплого хліба.
— Та це ж мед!
— Звісно, мед! Я ж тепер у боярина Вишатича бортником. Щодня ходжу лісом, шукаю бджолині кубла і, де знайду, роблю на дереві мітку. Значить, що кубло належить боярину Вишатичу. Та кубел зараз мало, тож доводиться інколи і смерті між ноги подивитися.
— Тобто як?
— Атак! Залізеш на дерево, обв'яжешся мотузкою та й довбаєш нове дупло. А сам час від часу вниз поглядаєш, щоб не зірватися. Зірвешся — смерть! Та й хто тебе у лісі знайде, хто допоможе? Там і сконаєш. Можуть і бджоли кинутися, як їх чим-небудь розлютиш. Ато і бурмило бурмилович навідається…
— А багато бортей у боярина Вишатича?
— Багато! Та раніше ще більше було. Однак передушили багато.
— «Не подушивши бджіл, меду не візьмеш» — кажуть люди.
— Так то так. Однак заради горщика меду ціле кубло нищити. Воно б і наступного року ще дало, і ще… Я ось що придумав. Візьму я кльоц сосновий, завбільшки з людину, та й видовбаю у ньому дупло. Заманю туда бджіл, а як наберуть вони туди меду, зніму верх і весь мед заберу. І бджоли цілі, і бояри ситі.
— Хитро придумано!
— Ато як!
Данько приніс ще молока, і так, за медом і молоком та за розмовами про бджіл, сиділи дід та онук аж до світання. А як почало розвиднюватися, Дідо почав збиратися.
— Піду я, Даню. Час уже мені. Я ж до тебе крадькома навідався, бо боярин заборонив навіть наближатися до його двору. Хай тебе береже мати сира земля, і я за тебе помолюсь… А як побачиш у тих землях Змія — убий його!.. Бувай. — Старий поцілував хлопця у щоку і почимчикував геть.
Сумний повернувся Данько до людської. І як він не намагався йти тихо, Лизогуб таки розплющив одне око.
— Ти де був?
— До вітру ходив. Спи!
— А-а-а… — протягнув Лизогуб, позіхнув і перекинувся на другий бік.
Данько ліг на лаву, але й не думав спати. Він відчував себе бадьорим та свіжим, мов і не було важкого дня і безсонної ночі.
Ранком, коли Левка благословили у дальню путь батьки і він попрощався з дружиною, їх невеликий загін рушив до Галича.
Коли вони від'їхали від будинку боярина вже кілька поприщ, Данько озирнувся і побачив на дорозі самітню жіночу постать. Це була Світловида. Вона дрібно-дрібно хрестила їх услід.
— Боярине Вишатичу, там жона ваша! — доповів Данько. Та Левко лише глибоко зітхнув і навіть не повернув голови.
За кілька днів вони вже були у Галичі, а вже звідти вирушили до Царгорода…