— Так, боярине. Але я ніколи не був далі Вишатинців… Опинившись у столиці світу, хочеться ближче її роздивитися, щоб потім було що розповісти дітям.
— Ну добре, — після хвилини вагань несподівано згодився Левко. — Залишайся на господарстві. Доглянеш коней, приготуєш їжу, а вже потім можеш оглянути місто, серце істинної віри. Та затям собі, що справжнє царство — на небі. А це… — боярин презирливо махнув рукою, — мирська суєта… Ввечері прочитаєш десять разів «Отче наш». Лизогубе, пішли.
Лизогуб перестав посміхатися і хотів щось заперечити молодому Вишатичу, але той вже прямував до дверей. Служці не залишалося нічого іншого, як прослідувати за господарем, показавши Данькові на прощання кулака.
Данько швидко виконав всю загадану роботу і рушив на оглядини Царгорода. Не встиг відійти на десять кроків від заїзду, як його зупинив чийсь голос:
— Чи далеко зібрався, друже?
Парубок оглянувся і побачив міцної статури мужа середніх літ; з одягу було видно, що він один із ватагів руської дружини. На лівій щоці у нього був шрам, схоже, від половецької шаблі. «Та це ж боярин Боримир Убийвовк, відомий звитяжець», — упізнав незнайомця Данько.
— Добрий день, друже Боримир.
— Здоров був. На базар зібрався?
— Може, й туди.
— Та і я ноги розімну трохи. Пішли.
Продираючись крізь юрбу, воїни рушили до відомого на весь світ торжища.
— Скажи-но мені, Данько, — обійняв Боримир його за плечі, — що ти чекаєш від цього походу? Взагалі, яка твоя мета?
— Як це? Звісно, я хочу здобути собі честі, а бояринові — слави. Що ще може бажати воїн?!
— Так воно так… Але хіба бояри не дорікали Святославу Войовнику, відомому войовникові: «Ти шукаєш чужі землі, а свою залишив без захисту». Чув, що половці розбили князя Новгород-Сіверського Ігоря? Чому ми не б'ємося з половцями, а дійшли чи не край землі?
Згадавши Ігорів похід, Данько спохмурнів. Образа здавила груди.
— Ми визволяємо Гроб Господній від невірних! — відбувся завченою фразою. — І ведуть нас найславетніші лицарі: Річард Левине серце, Філіп Святенник та Фрідріх Рудобородий!
— Га-га! Славетні лицарі! — зневажливо пхикнув Убийвовк. — Не слухай базікання п’яних зброєносців, а слухай мене. Круль англійський схибнутий на війні; його братець ледве випер його з країни у цей похід, бо боявся міжусобиць. Пилипко, круль франків… Хоч і тече в його жилах частка крові Ярославової, та він — ревний папіст, хоче всіх навернути у латинську віру, а ні — голову з плеч. Рудобородий же просто тварюка. Примучив велетів, поморян, лютичів і тягне свої лапи до наших земель.
— Тоді навіщо ви самі пішли у цей похід? — здивовано запитав Данько.
Убийвовк широко посміхнувся.
— Я іду не тільки битися, а й спостерігати, як б’ються інші. Чує моє серце — ці зайди, — Боримир кивнув на «визволителів», — скоро полізуть і до нас.
— Що ж ви видивилися? — зацікавлено і трішечки кепкуючи, мовив Данько.
— Що?.. Он глянь праворуч. Бачиш того німецького кнехта?.. Ну, той, що п'є пиво біля діжки… Він озброєний здоровезним мечем. Страшний меч, але в густій січі майже безпорадний: битися треба дворучно, а в тісняві це непросто. Таким мечем можна тільки рубати, а колоти неможливо. До речі, перед битвою з сарацинами притороч до сідла сарацинський меч — він набагато легший і тонкий, наче шило. Сарацини не носять важкі панцирі, тому вони рухливі, але майже беззахисні перед колючим ударом. Поглянь ще. За пасом у кнехта бойова сокира…
— Така маленька?
— Це франциска. Нею не б'ються, а кидають. Є в німців більші бойові сокири, також дворучні. На сокирах вони битися мастаки, нашим не поступаються. На палицях також добре б'ються. Та найбільше полюбляють молот: і панцир можна розбити, і руку зламати.
Відчувши, що його пильно роздивляються, кнехт підняв свої осоловілі очі і щось незадоволено прогорлав. Боримир, не довго думаючи, тицьнув йому здоровезну дулю мало не під носа, і спантеличений вояка розгублено закліпав очима від такої шани. Поки німець допетрав, що і до чого, русичі вже розчинилися в натовпі.
— Або ще… Данько, ти бачив англійців?
— Так. Подейкують, вони вправні лучники.
— Найвправніші. І горе тому війську, яке опиниться під смертоносним дощем їхніх стріл, — ватаг рубонув долонею повітря, — розметуть вщент!
— А франки? Чим вони сильні? — захопився Данько. Боримир почухав потилицю.
— Є й у франків своя гордість. Пішли покажу.