Завдяки доступності поклоніння Бахвані знайшло своїх прихильників серед людей будь-якої віри. Молись хоч шайтану, але вчасно принось жертви богині. У пору дощів тхаги виходили на полювання…
Труп закопували на місці вбивства. Вбивця викопував своїм заступом яму і клав туди ще тепле тіло жертви, вміло задушеної хусточкою. Заступ для тхага — сакральна річ, святіша від Корану та хвиль Гангу. Клятву вірності, сміливості та мовчання давали тхаги саме на своєму заступі, а хто її порушував — умирав за тиждень.
Жертви вибиралися випадково. Вбивайте, вбивайте, вбивайте! Однак інколи гуру міг натякнути, що смерть такого і такого може бути особливо приємна богині.
Тхаг завзято й наполегливо йшов через жертви до, як він вважав, найвищої істини. Врешті-решт гуру зізнався…
Істина, Велика Істина була болісною. Немає ніякої ні Бахвані, ні Калі, а є лише особливий вид руху, внутрішньої сили людини. Взагалі богів немає, то все казки та забобони. Життя дає насолоду лише тому, хто пам'ятає про смерть. Як вийшла людина з пороху, так у порох і повернеться. Так що хапай за життя від цього світу все, що прагнеш.
Бідний тхаг. Він не виніс таких відвертих зізнань свого вчителя і в розпачі тут же його придушив. Потім дременув світ за очі, подалі з Індії, де за ним розпочали полювання як слуги раджі, так і колишні брати по вірі. Лише дивом тхагу пощастило уникнути смерті, але він тяжко захворів.
Комендант Хасан спочатку хотів використати приймака у власних інтересах, та потім махнув рукою на цю безнадійну справу: що можна вимагати від людини, яка за день-два сконає?
Рашид узявся доглядати цього чоловіка. І не пожалкував. За ті декілька місяців, котрі він виторгував у смерті для індуса, вдячний тхаг навчив його досконалого володіння хусточкою, а головне — відкрив шлях у іншии світ, утаємничив у мистецтво зосередження, зосередження до такої міри, що душа облишала грішну землю і мандрувала у по-тойбіччя.
Коли тхаг усе-таки помер (хай Аллах упокоїть його душу!), Рашид узявся вдосконалювати це своє вміння, що, без сумніву, допомогло йому вижити. Рашид став єдиним серед своїх однолітків-федаїв, хто перейшов межу тридцятилітнього віку. На його рахунку було близько трьох десятків вдалих замахів. Найславетніша справа — вбивство багдадського візира Нізама аль-Мулька, якого ісмаїліти прозвали Шакалом шайтана за сліпу ненавість до їхньої секти. Аль-Мульк кусав їх де тільки міг, здавалося, що перемога у нього в руках. Та вдалий удар Рашида не дав честолюбним намірам візиря справдитися.
Із самої столиці хашашинів-ісмаїлітів, від самого Сейдна Хасана-ібн-Шабата, Старця Гір, приїхав до Бахріна гонець із словами схвалення та задоволення. Тоді ж комендант Хасан уперше відчув страх перед вірним Азазілом.
Підлестити або ошукати Рашида стало неможливо. Араби кажуть: «У світі існують три задоволення: їсти м’ясо, їздити на м'ясі та пхати м’ясо в м’ясо». Рашид від усього того відмовився, бо це заважало йому зосереджуватися. їв він тільки рослинну їжу, пив джерельну воду, ні з ким не спілкувався, уникав спокус. Навіть від карооких гурій відмовився, бо були то зовсім не гурії, а повії. Вся хитрість коменданта полягала в тому, щоб напоїти довірливого федая сонним зіллям і занести до внутрішнього двору, куди простим смертним вхід суворо заборонено. Наївний хашашин очунював у товаристві наложниць, а потім через сонне зілля повертався до холодної казарми, щиро увірувавши, що був у раю.
Цей викритий обман розвіяв віру Рашида в коменданта, мов вітер ранковий туман. Світ цей примарний, міраж, а Хасан ібн Халлаф — брехун. За таких обставин відійти у потойбічний світ, потрапити у рай — твоя власна справа. Щодня треба зосереджуватись, вивільняючи свій дух усе далі й далі від тіла у пошуках власного світу. Не слід одразу далеко відпускати своє єство у невідоме, бо дух може заблукати і не повернутися. Мандрівка ж лабіринтом всесвіту аж до кінця часів — гірше за пекло.
Одночасно з вивільненням духу Рашид намагався замирити свою плоть, морив себе голодом, вивільняв своє Я і чекав. Чекав на смерть. Смерть не від ножа ката, а як прояв найвищої свободи. Та смерть також не поспішала…