Португалець, на ім’я Родригес, здерся до основи моноліту й прокричав про свою знахідку. Решта наслідувала його приклад, і вже всі із цікавістю дивилися на величезні різні двері з тепер вже знайомим барельєфом, на якому зображений дракон із головою кальмара. За словами Йогансена, вони нагадували двері величезної комори через пишно оздоблену перемичку, поріг та одвірки, хоча моряки так і не вирішили: вони лежать горизонтально рівно, на кшталт пастки, чи то косо, на кшталт дверей до підвалу. Як прокоментував би Вілкокс: геометрія місця була неправильною. Неможливо було з упевненістю сказати, що море та земля розташовані горизонтально, отже, місцеположення решти здавалося примарно мінливим.
Брайден із різних боків намагався посунути глибу — марно. Потім Донован обережно обмацав її, натискав на різні місця. Нескінченно здирався вздовж Гротескного ліпного карнизу — так, це можна було б назвати «здирався», якби камінь не лежав горизонтально — і всі моряки гадали: невже у всесвіті є такі величезні двері? Потім дуже м’яко двері, площиною майже в півгектара, почали потроху піддаватися посередині, і чоловіки побачили, що вони зрівноважені. Донован зісковзнув уздовж одвірка чи то якимось іншим дивом опинився внизу поряд із товаришами, а потім всі разом, завмерши, спостерігали, як відступають велетенські вирізьблені ворота. Мов у фантастичному призматичному викривленні, рухалися вони в незвичний спосіб, за діагоналлю, тож здавалося, що взагалі не діяли закони переміщення матерії та перспективи.
Отвір був настільки чорним, що цю темряву відчули на дотик. Ця безпросвітність була, правду кажучи, «позитивною якістю», оскільки вона ховала такі частини внутрішніх стін, які мали б відкритися оку. Ця темрява насправді вирвалася назовні з довічного ув’язнення, мов дим, застилаючи сонце, крадькома намагаючись дістатися зморщеного, горбатого неба, змахуючи перетинчастими крилами. З отвору, що тільки-но розверзнувся, тхнуло неймовірно, а потім чутливе вухо Гокінза вловило огидне хлюпання, десь внизу. Усі прислухалися і так і застигли, коли з’явилося Щось незграбне, слиняве; Воно навпомацки протискало власну зелену желатинову неосяжність крізь цей чорний отвір назовні, в уражене повітря цього отруйного божевільного міста.
Рука бідолашного Йогансена у цьому місці тремтіла — написане ледь можна було прочитати. Із шістьох моряків, які так і не дісталися судна, на його думку, двоє загинули від самого погляду на це кляте створіння. Цю Істоту не можна описати — бракує слів, щоб зобразити подібну безодню стародавньої несамовитості, що волає, подібне надприродне спростування всіх відомих законів, фізичних сил та космічного порядку. Гора, що крокує чи то, точніше сказати, спотикається. Боже милосердний! Не дивно, що на протилежному краю землі один відомий архітектор збожеволів, а бідолашний Вілкокс почав марити у лихоманці, отримавши телепатичний сигнал. Істота, втілена в ідолах, зелене, липке породження зірок прокинулося, щоб заявити про власні права. Зірки знову вишикувалися у певному порядку, і те, що не спромоглися зробити відправники стародавнього культу, випадково зробив екіпаж наївних моряків. Після незчисленних років великий Ктулгу знову звільнився і жадав насолодитися отриманою свободою.
Ніхто навіть поворушитися не встиг, як трьох було знищено гігантськими, обвислими кігтями. Хай Бог їх впокоїть, якщо взагалі у всесвіті є спокій. Загинули Донован, Геррера та Анґстром. Паркер зісковзнув, коли троє, що залишилися, мов несамовиті, кинулися безкраїм простором зеленого, критого мулом, камінням до судна, і Йогансен присягається, що бідолашного проковтнув кут кам’яної кладки, якого взагалі не мало там бути; кут був гострий, але здавався тупим. Тож лише Брайдену та Йогансену пощастило дістатися судна, вони щодуху веслували до «Пильного», поки велетенське страховище послизнулося на камінні та борсалося біля води.
Попри те, що всі вісім членів екіпажу зійшли на берег, це не завадило помічникові капітана з приятелем запустити паровий двигун: знадобилося лише кілька хвилин, щоб «Пильний» ліг курсом. Повільно яхта почала збивати лопатями смертоносні води, а на кам’яній кладці того берега, що навіть землею не можна вважати, берега, який поневолила велетенська зоряна Істота, яка тепер щось нерозбірливо бурмотіла, на кшталт Поліфема, котрий слав прокльони услід судну Одисея. І раптом великий Ктулгу — більш зухвалий, ніж легендарний Циклоп — плавно зісковзнув у воду та кинувся їх переслідувати широкими, космічно могутніми змахами. Брайден озирнувся і збожеволів: почав пронизливо хихотіти, і так і далі час від часу сміявся, допоки якось вночі його не спіткала смерть, а Йогансен блукав палубою у стані марення.