II
Розповідь інспектора Леґрасса
Другу частину цього чималого рукопису було присвячено більш віддаленим у часі подіям, саме через які сни скульптора та його барельєф справили на мого дідуся настільки значуще враження. Виявляється, що колись професор Енджелл уже стикався з огидними обрисами невідомої потвори, морочив голову над незвіданими ієрогліфами та чув зловісні звуки, які складалися лише у дивне «Ктулгу»; тож настільки схвилював та жахав подібний збіг, що загалом анітрохи не дивно, що професор прискіпливо допитував юного Вілкокса, потребував найменших подробиць.
Випадок, про який ідеться, стався у 1908 році, за сімнадцять років до подій сьогодення, коли Американське археологічне товариство проводило щорічне засідання в Сент-Луїсі. Професор Енджелл був людиною різнобічною та впливовою у цих колах, його виступи були «перлинами» всіх засідань; тому саме до нього насамперед і звернулися кілька сторонніх осіб, які скористалися цією зустріччю науковців, щоб поставити питання та отримати точні відповіді, а також почути думку експертів.
Ватажком цієї сторонньої групи людей — невдовзі він зосередив на собі цікавість всіх присутніх на засіданні — був звичайнісінький на вигляд чолов’яга, середнього віку. Він приїхав із Нового Орлеана, оскільки не зміг дістати ніякої інформації з жодного з місцевих джерел. Його ім’я було Джон Реймонд Леґрасс, інспектор поліції. Із собою на зібрання археологів він привіз і предмет, який спричинив його візит до Сент-Луїса: ґротескну, огидну, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої залишалося для інспектора таємницею за сімома печатками. Не слід вважати, що інспектор Леґрасс цікавився археологією. Навпаки, його рішуче бажання дізнатися більше про дивну річ було викликане суто професійною цікавістю. Цю статуетку, ідола, фетиша — хай там що це було — знайдено кількома місяцями раніше у порослих лісом драговинах на півночі Нового Орлеана під час поліцейської облави на прибічників магії вуду, що, як припускали, зібралися на болотах. Проте обряди цього культу виявилися настільки своєрідними та страхітливими, що поліції нічого не залишалося, як погодитися з тим, що вони стикнулися із чимось темним та цілком їм невідомим, до того ж навіть жорстокішим, ніж найбільш диявольські африканські чаклуни вуду. Щодо походження цього релігійного служіння, попри дивні та неймовірні історії, які випитали у заарештованих адептів, більше нічого дізнатися не вдалося; отже, поліції конче потрібна думка видатних археологів та знавців давнини, які б допомогли встановити, що це за жахливий символ, а вже опісля простежити за ним до самого початку.
Інспектор Леґрасс навряд чи був готовий до сенсації, яку викликала його знахідка. Лише одного погляду на цю річ було достатньо, аби всі вчені мужі неабияк розхвилювалися та в одну мить скупчилися навколо інспектора, щоб подивитися на невеличку статуетку, яка вже самим своїм надзвичайно дивним та непідробним виглядом сивої давнини переконливо натякала на недосліджені архаїчні світи. Жодна з відомих мистецьких шкіл не створювала подібного жахіття, проте, здавалося, що цілі століття, навіть тисячі років увічнилися у тьмяній, зеленкуватій поверхні цього невідомого каменя.
Фігурка, яку присутні зрештою почали неквапно передавати одне одному задля більш ретельного вивчення, була заввишки сантиметрів 18–20, вирізьблена витонченим митцем. Вона являла собою чудовисько, яке обрисами віддалено нагадувало людину, проте з головою восьминога, а замість обличчя мало численні щупальця, лускате тіло, схоже на ґуму, на передніх та задніх лапах — величезні страхітливі кігті, за спиною — довгі, вузькі крила. Ця товста істота, здавалося, сочилася жахливою та неприродною люттю, була сповнена якоїсь гордовитості. Ця втілена у камені лють сиділа навпочіпки на прямокутній кам’яній брилі або п’єдесталі, вкритому нерозбірливими письменами. Кінчики крил торкалися брили позаду, сама істота була посередині, а задні ноги чудовиська вчепилися у передній край п’єдесталу, немов воно приготувалося до стрибка; при цьому кігті тих ніг спускалися мало не на чверть висоти всієї брили. Голову головоногого молюска було нахилено вперед, тож кінці щупалець на обличчі зачіпали велетенські передні лапи, якими істота стискала коліна, що стирчали. Уся ця аномалія здавалася по-справжньому живою, а тому ще більш страхітливою, оскільки ніхто нічого про неї не чув. Безумовним було єдине — поважна, жахна давнина статуетки; проте жодних натяків на відомі надбання мистецтва на світанку цивілізації… чи то будь-яких часів узагалі. Навіть сам камінь, з якого зроблено статуетку, являв таємницю; ані геологи, ані мінералоги не знаходили ніяких відповідників цьому мильному, чорно-зеленому каменю із золотавими або райдужними цятками та рисками. У письменах на п’єдесталі крилася така ж таємниця; і жоден із присутніх мужів, попри те, що на конференцію зібралася половина світових фахівців у цій галузі, навіть гадки не мав, що там може бути написано. І сама річ, і матеріал, з якого її було зроблено, належали чомусь, що жахно натякало на давні, невідомі періоди життя, де не було місця нашому світу і які ми не здатні збагнути.