Не менш примітним було розслідування загадкових походеньок Жоржа Марше, генерального секретаря тієї партії, під час Другої світової війни: він добровільно працював на фабриках нацистської Німеччини. Утім, ця вражаюча новина не здобула того розголосу, на який варто було сподіватися, бо з огляду на політичний момент, не лише лівиця була зацікавлена в тому, аби її заглушити. Її змазала і права преса, боячись, що викриття пронацистських уподобань лідера комуністів у пору його юності зашкодить Марше як кандидатові на президентський пост і його потенційні виборці перейдуть до Міттерана, що було зовсім не на руку кандидатові Жискару. Отож, відкинута і правими, і лівими правда про минуле Марше, важливість якої применшили, врешті-решт померхла, і він зміг спокійно продовжити свою політичну кар’єру, доки тихо-мирно не вийшов на пенсію.
Ці спогади показують Ревеля в найкращій формі: пристрасного, задирливого й енергійного, захопленого ідеями та насолодами, ненаситно цікавого і приреченого, через свою ненормальну інтелектуальну цілісність і полемічну схильність, жити в постійному сумніві відносно майже всього, що його оточувало. Його прозорливість, щоб виявляти пастки та самовиправдання своїх колег, і його відвага, щоб викривати опортунізм і малодушність інтелектуалів, які через фанатизм чи жадобу до бенефіцій стають на службу можновладцям, зробили з нього сучасного «проклятого», спадкоємця великої традиції французьких нонконформістів, яка породжувала революції та спонукала вільних духом оспорювати все — від законів, систем, інституцій, етичних та естетичних принципів аж до вбрання і кулінарних рецептів. У наші дні ця традиція вмирає, принаймні я, як не досліджую горизонт, не можу розгледіти її продовжувачів у письмаках нового замісу, за винятком хіба що Андре Ґлюксмана, на жаль, уже покійного. Тож маю побоювання, що разом з Ревелем вона згине. Звісно, заслуживши на найбільший пошанівок.
Смерть Жана-Франсуа Ревеля у 2006 році після болючої агонії відкрила у Франції інтелектуальну вакансію, яку на разі ніхто не заповнив. Вона позбавила ліберальну культуру одного з її найталановитіших і найзагартованіших бійців, а його шанувальників і друзів залишила з моторошним відчуттям сирітства.
Подяка
Я вдячний Ґлорії Ґутьєррес, Хорхе Мансанільї, Карлосу Ґранесу й Альваро Варґасу Льйосі, які прочитали перший варіант цієї книжки, за їхні розумні й доброзичливі зауваження та поради, які дали мені змогу її поліпшити. Хиби, які в ній залишилися, виключно мої.
МВЛ
Мадрид, жовтень 2017 року.