Це один з найслабших аспектів «Бунту мас». Ортеґа каже, що одним із наслідків примату людини-маси в житті держав є байдужість суспільства, яке страждає на примітивізм і вульгарність, до загальних принципів культури, тобто до самих підвалин цивілізації. В епоху апогею стадного наука відходить на друге місце і увага мас зосереджена на техніці, на дивах і чудесах, які створює цей субпродукт науки, бо без останньої не були б можливими ні розкішний автомобіль аеродинамічних обрисів, ні анальгетики, які позбавляють від болю голови. Ортеґа порівнює обожнювання споживчих товарів, створених технікою, із захватом примітивної людини в африканському селі виробами сучаснішої промисловості, в яких вона вбачає — як у плодах чи звірах — прості породження природи. Для того, щоб існувала наука, мусить бути цивілізація, тривалий історичний розвиток, який її уможливить. І тому, як йому уявляється, якими б могутніми не були Сполучені Штати, вони ніколи не зможуть перевершити той стан чистої технології, якого вони досягли. «Обманюється той, хто думає, що, коли зникне Європа, американці зможуть продовжити науку!» Це один з невдалих прогнозів у книжці, де повно пророцтв, які збулись.
У «Бунті мас» Ортеґа критикує націоналізм як типове явище тієї зростаючої гегемонії колективного чи стадного над індивідуальним. Відкидає як міф ідею про те, що нація засновується на спільності раси, релігії чи мови, і схиляється радше до тези Ренана: нація — це «щоденний плебісцит», на якому її члени кожного дня заново підтверджують (своєю поведінкою і відданістю законам та інституціям) своє бажання розділяти «спільну долю» (це формула Ортеґи). Така ідея нації є гнучкою, сучасною і сумісною з його переконанням, що скоро Європа завершить формування наднаціонального об’єднання, в якому європейські нації об’єднаються в солідарному різноманітті — це було щось, що здавалося утопічною фантазією у тому контексті войовничого націоналізму, який за декілька років ввергне Європу в м’ясорубку Другої світової війни.
«Епілог для англійців», критика пацифізму, написаний 1937 року, через сім років після першого видання «Бунту мас», у розпал іспанської громадянської війни. Він містить критику шаблонних тлумачень того, що діється в лоні певного суспільства, які зазвичай дають за кордоном. Як приклад, Ортеґа наводить випадок англійських інтелектуалів, які, «зручно вмостившись у своїх кабінетах чи клубах», підписують тексти, де «оборонцями свободи» називають комуністів, які в Іспанії примушують письменників підписувати маніфести чи виступати по радіо так, як їм вигідно. З усього цього він робить висновок, що іноземна громадська думка у певних випадках являє собою «військове втручання» у внутрішні справи країни, щось, що може мати «хімічні» (летальні) наслідки для її розвитку. Звісно, ця теза не витримує критики: прийняти її означало би виправдати утиски свободи слова і думки під претекстом національної безпеки. Вона не визнає того, що у випадку будь-якої диктатури зазвичай за кордоном знають краще, що діється всередині країни, бо цензура перешкоджає тим, хто від неї страждає, повністю усвідомлювати ситуацію, в якій вони живуть. (Пригадую, як 1958 року в пансіоні на вулиці Кастелло в Мадриді, де я жив, ми кожного вечора слухали зведення новин «Радіо Париж», аби дізнатися все те, що цензурована іспанська преса приховувала чи перекручувала).
Насправді це дивовижне твердження відображає досаду і терзання душі, які переживав Ортеґа під час громадянської війни, в якій, на його думку, європейські інтелектуали ідеалізували Республіку з ідеологічних причин, не беручи до уваги антидемократичну сваволю і безчинства, які також чинилися в її лоні. Через це Ортеґа не міг і не хотів ставати на бік однієї зі супротивних сторін, особливо відколи дійшов висновку, що протиборство відбувається не стільки між демократичною Республікою і фашизмом, скільки між останнім і комуністами — альтернатива, яку Ортеґа так само відкидав. Щоправда, хоча він це не оприлюднював, з його листування і свідчень наближених до нього людей, видно, що він, схоже, в якийсь момент повірив, що Франко і франкісти є меншим злом. Це, звісно, аж ніяк не означало, що він симпатизував фашизмові, то був вибір з відчаю. Це була помилка, за яку йому безжально докорятимуть наступні покоління і яка відштовхне від його творів інтелектуальні прошарки, звані прогресистами. Бо й справді, коли йдеться про вибір між двома тоталітаризмами, меншого зла не існує (це як вибирати між СНІДом і невиліковним раком), і сам Ортеґа мав нагоду пересвідчитися в цьому, коли в 1945 році, по завершенню Другої світової війни, повернувся в Іспанію, гадаючи, що після перемоги союзників над фашизмом можна буде зробити щось для демократизації його країни зсередини. Йому нічого не вдалося зробити, він просто жив у ситуації внутрішнього вигнання, в майже підвішеному стані: йому не дозволили вернутися на університетську кафедру, стежили за ним назирцем, а ще існувала загроза, що фалангісти, які хотіли привласнити його твори, перекрутять їх, — його не покидало відчуття фрустрації та фіаско. Тому останні десять років свого життя він прожив як прийдеться, постійно виїжджаючи до Португалії.