Також не дискредитує його те, що він продовжував отримувати належну йому університетську платню, коли досягнув пенсійного віку — людина скромного достатку, він заслужив на цю плату своєю багаторічною працею, — але, без сумніву, було би краще, якби він не вертався в Іспанію і помер у вигнанні або зайняв супротивну і недвозначну позицію відносно диктатури. Бо скількох непорозумінь тоді можна було б уникнути щодо того, ким він був, у що вірив і що обстоював, і як легко нині з нього можна було б зробити політично коректну фігуру. Насправді, коли вибухнула громадянська війна, Ортеґа не став ні на чий бік; зроблений ним вибір було стерто на порох під час протиборства — насправді ще до нього, у заворушеннях, вбивствах і політичній поляризації в часи Республіки, — і він залишився на нічийній землі. Попри це, і знаючи, якою вразливою та відособленою є його позиція, він залишався їй вірним до кінця. Це була непрактична позиція у тій ситуації страшного розколу суспільства і войовничого маніхейства, в якій не було місця відтінкам і поміркованості, але вона була чесною. Той цивільний, республіканський, демократичний, плюралістичний режим, який Ортеґа захищав у 1930-1931 роках у «Республіканському об’єднанні інтелігенції», в кортесах і пресі, аж ніяк не збігався з тим, що встановилося в Іспанії після падіння монархії. Це також не був фашистський путч, тому Ортеґа утримався від того, аби під час війни публічно ставати на бік котроїсь із конфліктуючих сторін, а згодом — примкнути до режиму, який встановили переможці.
У 1945 році Ортеґа повертається до Іспанії, переконаний, що завершення світової війни приведе до трансформації диктатури Франко. То була помилка, і він дорого за неї заплатив, бо на батьківщині (з якої він, до речі, надовго тікав до Португалії) його, з одного боку, осипали прокльонами найреакційніші прошарки режиму, які не пробачали йому антиклерикалізму, а з іншого — йому доводилося, як котові, викручуватися зі спроб реабілітувати його з боку тих, хто хотів використати його і перетворити на фалангістського протоідеолога. Крайнім виявом дурості цих намагань став тиждень духовних практик, організований факультетом гуманітарних наук Мадридського університету Комплутенсе заради «навернення Ортеґи-і-Ґассета», і систематичні заклики з амвонів, аби філософ узяв приклад зі свого колеги Мануеля Ґарсії Моренте, якого таки торкнувся святий дух і наставив на добрий католицький шлях. Ортеґа, попри свій боязкий характер, за який йому докоряють деякі критики, витримав неймовірний тиск, об’єктом якого став — і не лише офіційний, але й з боку людей, які його поважали і яких поважав він, — і не написав жодного рядка, який би спростовував ті ідеї, які напередодні смерті Ортеґи змусили франкістський режим устами Аріаса Сальґадо, міністра інформації в уряді Франко, дати іспанській пресі це гротескне розпорядження: «З огляду на ймовірність можливої кончини дона Хосе Ортеґи-і-Ґассета, цей часопис повідомить новину з повним переліком титулів на дві колонки, додавши — за бажання — лише одну хвалебну статтю, не забуваючи згадати у ній його політичні та релігійні помилки і в жодному разі не називаючи його “учителем”».
Помилки Ортеґи не були помилками боягуза чи опортуніста; щонайбільше — наївної людини, яка вперто намагалася уособлювати собою помірковану, цивільну і реформістську альтернативу в момент, коли та не мала жодної можливості втілитися в іспанській дійсності. Не варто як звинувачення шпурляти йому в лице його нерішучість і сумніви. Вони показують драматичну долю інтелектуала до мозку кісток, який цілком виправдано не сприймав крайнощі, нетерпимість, абсолютну істину, націоналізм і будь-які догми — релігійні чи політичні. Мислителя, який власне через це здавався людиною не з цього світу, старожитністю, коли демократичне співіснування розвіялося внаслідок лютого зіткнення громадянської війни, а згодом — упродовж тоталітарної ночі. Не лише Ортеґу, але й демократичну і ліберальну позицію потрясла і морально знищила гекатомба громадянської війни. І що ж тепер? Хіба ті ідеї Ортеґи-і-Ґассета, що їх однаково зневажали марксисти і фашисти, не є у багатьох сенсах живою, напрочуд актуальною дійсністю в плюралістичній, вільній і громохкій Іспанії, якою вона є нині? Замість того, аби знецінити і викреслити його, сучасна історія підтвердила, що Ортеґа-і-Ґассет є найбільш впливовим і послідовним мислителем, якого за всю свою історію дала демократичній і світській культурі Іспанія. А також тим, хто найкраще писав.