Хіба це не переконливий доказ того, що лібералізм є широкою доктриною з різними течіями, а також того, що ліберали, хоч якими б мудрими були, також люди, схильні до заздрощів, образливості, марнославства, як і решта смертних?
У «Шляху до рабства» Гаєк педалює одну з тем, які — з новими нюансами і уточненнями — знову і знову з’являтимуться у багатьох його майбутніх есеях: як, керуючись найкращими на світі намірами, чимало демократичних урядів і політичних партій, які, як вони гадають, стоять на антиавторитарних позиціях, через невігластво розхитують економічні підвалини, на яких тримається відкрите суспільство. Цей інтервенціонізм в економіці претендує бути помірним і одержати морально справедливі результати: згладити ексцеси ринку, створити рівність можливостей, яка б дала бідним такі самі переваги, які мають багаті, завадити появі таких надмірних економічних нерівностей, які призводять до спалахів суспільного насильства, і передусім забезпечити гарантовану зайнятість чи винагороду власне працівників. В ім’я цієї гарантії в багатьох країнах було виправдане державне втручання в економічне життя, яке поступово скорочувало свободу, доки подекуди не знищило її. На думку Гаєка, державний інтервенціонізм має власну динаміку, яка, коли її запустити, не може ні спинитися, ні дати задній хід і змушує планувальника збільшувати своє втручання у вільний товарообмін, доки йому не буде покладено край, і замінити його системою, в якій держава врешті-решт фіксує ціни на товари, виробляючи їх, торгуючи ними, і навіть кількість працівників, на яку мусить розраховувати кожна галузь промисловості. Таким чином свобода в економічній царині потроху випаровується, доки не зникне повністю. Її зникнення, висновує Гаєк, є початком кінця всіх інших свобод, зловісним шляхом до авторитаризму. Саме це і сталося, стверджує він, 1933 року, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер: демократія вже була значною мірою підточена державним втручанням в економічне життя і бракувало тільки політичного штурхана.
Інший фактор, якого Гаєк не міг враховувати у своїй завзятій боротьбі проти державного інтервенціонізму в розвиток суспільства і життя громадян, є тероризм. Хоча існував він з прадавніх часів, та в нашу епоху зріс настільки і призвів до таких катаклізмів, як ті, що сталися в останні роки в Нью-Йорку, Парижі, Мадриді, Брюсселі і Барселоні, що в сучасних суспільствах загострилося відчуття небезпеки і страх перед новим апокаліпсисом, розв’язаним фанатичним ісламізмом. Це змушує громадян звернути погляд на державу, в якій вони вбачають єдину інституцію, здатну захистити суспільний загал від цієї небезпеки, і через це не сприймати в штики «велику» державу і навіть схвалювати, як ознаку прагнення захистити своїх громадян, державне втручання в життя загалом, включно з економікою.
Одним з найблискучіших розділів «Шляху до рабства» є одинадцятий: «Кінець правди». Він присвячений не економіці, а політиці і філософії. Йдеться у ньому про ключову роль брехні і те, як вона стає правдою в тоталітарних режимах. Виходить він з основоположної відмінності між диктаторськими і тоталітарними урядами; перших цікавить здійснення авторитарної влади — лише здійснювати її (і часто красти); натомість для других, хоча вони також часто-густо крадуть, важливими є ідеї, які вони вважають абсолютними істинами і тому з усіх сил намагаються вбити їх в голови публіці. В який спосіб? За допомогою пропаганди переконуючи її, що ці ідеї є її власними, такими, яких народ завжди прагнув, хоч не цілком це розумів, чимось, що режим, завдяки своїй педагогічній наполегливості, зараз допоможе йому чітко зрозуміти. І спростувати їх буде важко, позаяк усі ідеї, супротивні тим, якими жонглює режим, щоб виправдати свою політику, будуть під забороною, їх не дозволятимуть висловлювати, цензуруватимуть у мас-медіа, викорінюватимуть з усіх педагогічних планів, засуджуватимуть в університетських аудиторіях, книжках, журналах, газетах, на радіо і телебаченні. Таким чином офіційна «істина» — марксизму-ленінізму, націонал-соціалізму, фашизму, маоїзму, джихадизму — буде возвеличуватись, стане чимось важливішим, ніж просто ідея: культурною атмосферою, повітрям, яке вдихається через усі дисципліни і знання, прозирає в науках, техніках, мистецтвах і літературі. Ідеологія і релігія таким чином стають аверсом і реверсом однієї медалі; знання перетворюється на акт віри, як теологія. На думку Гаєка, таким є наслідок планування. Останнє ніколи не може обмежитися визначенням економічної політики; внутрішня динаміка змушує його розширювати свій вплив, контролювати і спрямовувати всі суспільні дії, включно з інтелектуальною сферою, ідеями. Наслідком цього є не лише економічна катастрофа, але також перекручення і глибоке спотворення істини; остання перестає бути чимось незалежним, наслідком наукового чи інтелектуального дослідження, а стає сфабрикованою істиною — у більшості випадків брехнею, виданою за правду через політичні мотиви тих, хто контролює владу, — розповсюдженою державними відомствами, чимось, що просочує всі дисципліни, включно з такими абстрактними, як математика чи метафізика. На цю тему Гаєк має безапеляційне судження: «У будь-якому суспільстві свобода думки, ймовірно, матиме конкретне значення лише для незначної меншості. Та це не означає, що хтось має компетенцію чи повноваження добирати тих, за ким збережено цю свободу. І, звісно, це не дає жодній групі людей підстав претендувати на право визначати, що люди повинні думати і в що вірити» (с. 203).