«Злиденність історицизму» і «Відкрите суспільство та його вороги» важливі не лише тому, що спростовують тези, згідно з якими історія є наперед написаною і розвивається за сценарієм, складеним Богом чи визначеним суспільними й економічними силами, здолати які не можуть індивідуальні дії; але й через те, що в цих есеях Поппер чіткими аргументами обстоює реформістський — демократичний і ліберальний — метод почастинного й узгодженого перетворення суспільства супроти революційного прагнення змінити його негайно, цілком і остаточно. Реформістський метод він називає «почастинною інженерією» («the piecemeal engineering»), а революційний — «утопічним чи цілісним» («utopic engineering»).
Його доводи є чіткими й переконливими. Почастинна інженерія, що полягає в «невеличких упорядкуваннях і переупорядкуваннях, які можна безперервно вдосконалювати», є мирною, завжди шукає широкого консенсусу і завжди наражається на критику, яка контролює її дії та прискорює чи затримує їх, наскільки це можливо. Утопічна чи цілісна інженерія, яка відмовляється шукати той консенсус, воліє змести своїх критиків як недопустимі перешкоди для її месіанських цілей, пояснюючи, що таким чином вона робить ривок уперед; насправді вона непомітно або різко підміняє цілі засобами, позбуваючись критики (а іноді — критиків) і насаджуючи диктатуру, в якій утопічна мета, що постійно відсувається, служить лише виправданням методів, які, мірою того, як ототожнюють суспільство з державою, урізають свободи, доки зовсім їх не ліквідують.
«Утім, щойно ми усвідомлюємо, що не можемо створити на землі рай, а лише трохи поліпшити стан речей, також бачимо, що можемо поліпшити його лише потроху», — стверджує Поппер у «Злиденності історицизму». Потроху: постійно упорядковуючи частини замість того, аби пропонувати тотальну перебудову суспільства. Таке просування вперед має ту перевагу, що на кожному кроці можна оцінити отриманий результат і вчасно виправити помилку, здобути з неї урок. Революційний метод — історицистський і цілісний — закриває цю можливість, бо в своєму нехтуванні окремим, нав’язливій фіксації на цілому, він дуже скоро відходить від конкретного. Перетворюється на роз’єднану з реальністю діяльність, яка бере за взірець лише абстрактну модель, далеку від практики, якій, через бажання змусити її збігатись із суспільною дійсністю, врешті-решт приносить у жертву все решта — від раціоналізму до свободи, а подекуди навіть і просто здоровий глузд.
Ідея планування, яку так ненавидів Гаєк, також є ще одним Попперовим жупелом. Вона з усіх пор сочиться «історицизмом», бо припускає, що історію можна не лише передбачати, але також спрямовувати й проектувати, як інженерну конструкцію. Небезпечна утопія, бо, схований в її нутрощах, у ній чаїться тоталітаризм. Неможливо централізувати всі знання, розкидані по незліченних окремих умах, які утворюють суспільство, чи з’ясувати бажання, амбіції, потреби, інтереси, чиє плетиво й співіснування визначатимуть історичну еволюцію країни. Доведене до кінця планування приводить до централізації влади. А це поступово підміняє ненормальним розвиток усіх сил і тенденцій суспільного життя і впроваджує авторитарний контроль за поведінкою інституцій та індивідів. Планування, яке в сенсі контрольованого і наукового спрямування суспільної еволюції є химерою, завжди, коли його хочуть впровадити, переростає в руйнування свободи, в тоталітарні режими, де центральна влада, аргументуючи це «раціоналізацією» використання ресурсів, присвоює собі право відібрати в громадян ініціативу і право на розмаїття і насильно нав’язувати їм визначені форми поведінки.