Афіші й фотографії засвідчували прем’єри його театральних творів, появу його книжок, критику, яку вони отримували, інтерв’ю, які він дав, публікації в «Les Temps Modernes», а ще там були рукописи його філософських есеїв і його оповідань та романів, які він писав у шкільних зошитах чи на розрізнених листках паперу в кафе, за окремим столиком, який однак сусідив із тим, за яким працювала його «морганатична» подруга Сімона де Бовуар. Його найгучніша полеміка, з Альбером Камю щодо радянських концентраційних таборів, була показана дуже добре, як і відлуння, яке ці дебати мали у політичній та інтелектуальній сфері у Франції та поза нею. А ще — його мандрівки світом, його надломлена любов з комуністами, його битва з колоніалізмом, його намагання примкнути до руху Травня-68, та крайня й дещо хвороблива радикалізація на схилі життя, коли він відвідував у тюрмі німецьких терористів з банди Баадера-Майнгоф, продавав на вулицях газету маоїстів «La Cause du Peuple» чи, вже незрячий, зіпнувшись на бочку, виголошував промови перед брамами заводів у Біянкурі.
Експозиція була чудовою, і для того, хто, як я, певний час жив неподалік і брав участь у тих полеміках, хто не одну годину присвятив читанню книжок і статей Сартра, пожирав усі номери журналу «Les Temps Modernes» і намагався стежити за всіма вигадливими ідеологічними кульбітами автора «Шляхів свободи», дещо меланхолійною. Але сумніваюсь, що вона пробудила в молоді великий інтерес, щоб заново відкрити для себе Сартра, чи принесла останньому більшу шану й захоплення. Бо, крім питання антиколоніалізму, щодо якого він завжди займав ясну й чітку позицію, експозиція, попри її явно агіографічну мету, викривала, як мало він тямив і як майже завжди помилявся щодо політичних позицій, які обстоював чи на які нападався.
Яка користь була від його блискучого інтелекту, якщо, повернувшись з поїздки Радянським Союзом у середині п’ятдесятих років, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив: «Я пересвідчився, що в Радянському Союзі свобода критики є абсолютною»? В його полеміці з Камю він зробив щось гірше, ніж заперечити існування сталінських концентраційних таборів для справжніх чи мнимих дисидентів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства. Його діатриби супроти його колишніх друзів: Альбера Камю, Реймона Арона чи Моріса Мерло-Понті, породжені їхнім небажанням і собі виконувати роль попутників комуністів, яку він брав на себе в різні періоди, доводять, що його гучна заява: «Всі антикомуністи є собаками» не була випадковою фразою, то було глибоке переконання.
Здається неймовірним, що заледве півсторіччя тому того, — хто у своєму есеї про Франца Фанона виправдовував терор як терапію, за допомогою якої колонізований повертає собі суверенність і гідність, і хто, оголосивши себе маоїстом, прикривав своєю респектабельністю та авторитетом геноцид, який здійснювала Китайська Народна Республіка під час культурної революції, — стільки людей (зізнаюсь: я був одним із них) могли вважати моральною совістю своєї епохи.
Значно скромнішим, щоб не сказати підпільним, було святкування сотих роковин Реймона Арона, яке практично не вийшло з академічних катакомб і за межі старого журналу «Commentaire», який він заснував і очолював. Арон і Сартр були друзями й товаришами, і є фотографії, на яких два petits copains, обійнявшись, корчать міни. До початку Другої світової війни їхні життєві шляхи були дуже схожими. Після нацистської окупації Арон одним з перших французів поїхав у Лондон і приєднався до руху Опору. Він завжди був поборником примирення між Францією та Німеччиною і створення єдиної Європи, але, розходячись у цьому зі значною частиною французької правиці, ніколи не вважав, що європейська єдність послужить ослабленню атлантизму, тісної співпраці Європи зі Сполученими Штатами, яку він завжди вітав.