На відміну від творчості Сартра, яка застаріла нарівно з його політичними судженнями — його романи завдячують своєю технічною оригінальністю Джону Дос Пассосу, а його драми, за винятком «Huis Clos», не витримали б нині випробовування сценою, — твори Арона залишаються напрочуд актуальними. Його філософські, історичні, соціологічні есеї та його завзяте обстоювання ліберальної доктрини, західної культури, демократії та ринку в роки, коли європейські інтелектуали в масі своїй піддалися співу сирени марксизму, були цілком підтверджені тим, що сталось у світі після падіння Берлінського муру, символу зникнення СРСР, і перетворення Китаю на авторитарне капіталістичне суспільство.
Тоді чому, якщо не через ідеї, медійний гламур нечитабельного Сартра не зникає, а постать розсудливого й переконливого Реймона Арона, схоже, майже нікого не спокушає? Це пояснюється однією з особливостей, якої в наш час набула культура, заразившись театральністю, баналізувавшись і фриволізувавшись через сусідство з рекламою та плітками жовтої преси. Ми живемо в шоу-цивілізації, і письменники чи інтелектуали, що зазвичай фігурують у ній серед найпопулярніших, майже ніколи не є такими через оригінальність своїх ідей чи красу своїх творів або, в кожному разі, не є такими лише з інтелектуальних, мистецьких чи літературних причин. Вони популярні передусім через свої лицедійні здібності, те, як вони подають свій публічний образ, через виставляння себе напоказ, свої зухвалі витівки, вибрики — увесь той буфонадний і галасливий вимір суспільного життя, що нині виконує роль бунтарства (а насправді за ним ховається абсолютний конформізм) і яким можуть скористатися мас-медіа, перетворюючи своїх авторів — так само як артистів і співаків — на видовище для маси.
В експозиції Національної бібліотеки згадано один аспект біографії Сартра, який ніколи не було повністю з’ясовано. Чи справді він був учасником Опору проти окупаційного нацистського режиму? Так, він входив до однієї з багатьох організацій інтелектуалів, що опиралися режиму наці, та очевидно, що ця належність була значно теоретичнішою, ніж практичною, бо під окупацією роботи йому не бракувало: він викладав, навіть заступивши в одному ліцеї викладача, якого вигнали з роботи через те, що був євреєм — епізод, який став предметом запеклих дискусій, — писав і публікував усі свої книжки, ставив усі п’єси, які пропускала німецька цензура, як це через багато років нагадає йому Андре Мальро. На відміну від таких учасників Опору, як Камю і Мальро, які під час війни важили життям, не схоже, аби Сартр надто ризикував. Можливо, він підсвідомо хотів стерти те незручне минуле щораз більш екстремістськими позиціями, які займав після визволення. Однією з повторюваних тем в його філософії була нечиста совість, яка, на його думку, зумовлює буржуазне життя, постійно спонукаючи чоловіків і жінок цього соціального класу лукавити, ховати свою справжню натуру під фальшивими личинами. В найкращому зі своїх есеїв, «Saint Génet, comédien et mártir», він із вражаючою проникливістю зобразив оту морально-психологічну систему, при допомозі якої, на його думку, буржуа ховається від самого себе, весь час відступається і зрікається, втікаючи від нечистої совісті, яка його мучить. Можливо, то був його випадок. Можливо, грізний ворог демократів, затятий анархо-комуніст, полум’яний «мао» був попросту доведеним до відчаю буржуа, який множив пози, аби ніхто не згадав про його пасивність і обачність щодо наці, коли пахло смаленим і відданість ідеям була не риторичним штукарством, а вибором між життям і смертю.
Після смерті Реймона Арона у Франції та світі відбулося багато речей: підтвердили вони його правоту чи спростували його ідеї? Комуністична партія, яка за його життя була першою партією цієї країни, потроху маліла, доки не стала майже маргінальною, що є однією з його посмертних перемог. Ще одна полягає в тому, що інтелектуальний французький клас тепер є таким самим далеким від марксизму, яким був завжди він сам. Дивовижно, що ті, хто раніше голосував за комуністів, наприклад, робітники паризького «червоного поясу», тепер голосують за Національний фронт, який з ультраправої абищиці, яким він був ще кілька років тому, перетворився на силу, що може позмагатися на рівних з основними політичними течіями. Це те, чого ні Арон, ні хтось інший не міг навіть уявити — хіба що, може, Гаєк, який стверджував: попри взаємну ненависть, у комуністів і фашистів є спільний знаменник — етатизм і колективізм. На останніх французьких виборах Емманюель Макрон, молодий чоловік, який пройшов своє перше випробування боєм на політичному фронті, пробудив надзвичайний захват, особливо в молодому поколінні, право-центристськими ідеями, які на перший погляд дуже схожі на ідеї, які Реймон Арон обстоював все життя. Чи відкриє заново нинішня Франція в одинокому ліберально-демократичному інтелектуалі ХХ століття ідеологічного провісника і провідника того, що, схоже, є новим і цікавим етапом її політичної еволюції?