Та ще більше, ніж «Russian Thinkers», великим внеском Берліна в культуру сучасності є збірка текстів «Against the Current» («Проти течії»). Кожен есей цього шедевру також читається як розділ роману, події якого розгортаються у світі думок і де принцами й негідниками є ідеї. Макіавеллі, Віко, Монтеск’є, Г’юм, Сорель, Дізраелі, Верді завдяки творам цього ерудита, якому ніколи не зраджує стриманість і який завжди бачить за деревами ліс, набувають вражаючої актуальності, а те, в що вони вірили, пропонували чи критикували, проливає потужне світло на політичні й соціальні конфлікти, які ми вважали специфічними для нашої епохи.
Найдивовижнішою особливістю цього мислителя є те, що в нього — на перший погляд — немає власних ідей. Здається безглуздям говорити щось подібне, та це не так, бо коли читаєш його, то складається враження, що Ісая Берлін у своїх есеях досягнув того, що після Флобера і завдяки йому намагалися добитись у своїх творах більшість сучасних письменників: зникнути, зробитися невидимим, створити ілюзію, що їхні історії витворюються самі. Існує багато прийомів, щоб «сховати оповідача» в романі. Технічний прийом, який застосовує професор Берлін, аби змусити нас відчути, що його нема за його текстами, це fair play: добросовісна моральна чистота, з якою він аналізує, викладає, підсумовує і цитує ідеї інших, беручи до уваги всі їхні доводи, зважаючи на всі пом’якшуючі обставини, обмеження епохи, ніколи не штовхаючи чужі слова чи ідеї в тому чи іншому напрямі, щоб наблизити їх до своїх власних. Ця об’єктивність у передачі придуманого чи відкритого іншими створює в нас фантастичне враження, що в цих книжках, в яких сказано так багато, сам Ісая Берлін особисто не має що сказати.
Це, ясна річ, абсолютно помилкове враження. Fair play (чиста гра) — це лише прийом, який, як і всі наративні прийоми, має на меті лише зробити написане більш переконливим. Історія, яку, здається, ніхто зокрема не розказує, яка нібито витворюється сама собою, створює сама себе в момент читання, може видатися читачеві більш правдоподібною і захопливою. Ідеї, які, здається, не існують самі по собі, які доходять до нас опосередковано, через те, що думали в конкретний момент свого життя певні видатні люди різних епох і культур, або які буцімто народжуються не внаслідок творчого зусилля окремого розуму, а з протистояння із чужими філософськими і політичними концепціями, з помилок і прогалин у цих концепціях, можуть бути переконливішими, ніж ті, що подають себе, явно і бундючно, як окрему теорію. Дискретність і скромність Ісаї Берліна насправді є віртуозністю його таланту.
Я вже досить давно втратив смак до політичних утопій, отих апокаліпсисів, які — як Сендеро Люміносо в Перу у вісімдесяті роки минулого сторіччя — обіцяють створити рай на землі та радше породжують ще гірші беззаконня, ніж ті, яких хочуть позбутися. Відтоді я думаю, що здоровий глузд є найціннішою політичною чеснотою. Читаючи Ісаю Берліна, я ясно побачив те, що невиразно інтуїтивно відчував. Справжній прогрес, той, що змусив відступити чи зникнути варварські звичаї та інститути, які були джерелом нескінченних людських страждань, і встановив цивілізованіші стосунки та стилі життя, завжди досягався завдяки лише частковому, неортодоксальному, викривленому застосуванню соціальних теорій. Соціальних теорій в множині — це означає, що різні, і навіть несумісні, ідеологічні системи визначили ідентичний чи схожий прогрес. Необхідною умовою завжди було те, щоб ці системи були гнучкими, щоб їх можна було змінювати, переробляти, коли вони переходили від абстрактного до конкретного і конфліктували з повсякденним досвідом людей. Решетом, яке здебільшого не помиляється, відділяючи те, що підходить людям, від того, що для них не годиться, є практичне міркування. Залишається парадоксом те, що хтось, як Ісая Берлін, який так любив ідеї і так добре на них знався, був переконаний, що саме вони мусять піддаватися, якщо суперечать людській реальності, бо коли стається навпаки, то вулиці сповнюються гільйотинами і розстрільними стінами і настає панування цензорів і поліціянтів.