На прикладі Толстого Ісая Берлін показує, що лис та їжак можуть співіснувати в одній людині. Геніального оповідача конкретного, який напрочуд талановито описував людське розмаїття, протоплазматичну відмінність окремих випадків, які формують щоденну дійсність, лютого супротивника всіх абстракцій істориків і філософів, які прагнули в одній раціональній системі пояснити розвиток людства, лиса Толстого все життя, як гіпнозом, вабило єдине і централістське бачення життя і врешті-решт він перейшов у нього, спочатку в історичний детермінізм «Війни і миру», а в останні роки в релігійний профетизм.
Гадаю, що випадок Толстого не є унікальним, що всі ми, лиси, живемо, повсякчас заздрячи їжакам. Для них життя більш стерпне. Навіть якщо зиґзаґи долі в обох ідентичні, з якоїсь таємничої причини страждати і вмирати не так важко і нестерпно — а іноді легше, — якщо ти почуваєшся володарем універсальної й магістральної істини, ясного елементу в цьому механізмі, яким є життя, і думаєш, що знаєш, як він працює. Однак існування лисів також є вічним викликом для їжаків, це спів сирен, що зворохобив Одіссея. Бо хоча легше жити серед ясності й порядку, непоправною властивістю людини є зречення цієї легкості, і часто — аби віддати перевагу мороку і безладу.
Як індивід впливає на історію? Чи великі колективні події, розвиток людства, є наслідком безособових сил, суспільних механізмів, на які окремі особи мають мізерний або зовсім ніякого впливу? Чи навпаки — все, що відбувається, породжене переважно баченням, генієм, фантазією і діяннями певних людей, як стверджував Карлайл? На ці запитання має на меті відповісти одна зі збірок есеїв Ісаї Берліна: «Personal Impressions» (1980).
До книжки увійшли чотирнадцять текстів, написаних між 1948 і 1980 роками — здебільшого на честь політиків, академіків і письменників, — щоб виголосити їх на університетських церемоніях чи опублікувати в часописах. Хоча це були принагідні праці, а одна з них — попросту обов’язком, в усіх них видно добру прозу, інтелект, всебічну освіченість, надихаючі прозріння його найсміливіших есеїв. Разом вони утворюють галерею репрезентативних постатей тих, кого Берлін вважав найбільш визначними і гідними поваги серед своїх сучасників, це його особиста антологія героїв нашого часу. Перше враження, яке складається в читача про цю цікаву, й іноді несподівану, компанію — в якій такі знаменитості, як Черчілль і Пастернак, мирно вживаються з безвісними оксфордськими книгогризами — про Ісаю Берліна можна сказати те, що, як він стверджує, думав Ейнштейн, один з його взірців: якщо комусь і треба складати шану, то це мусять бути ті, хто досягнув чогось важливого в царині інтелекту і культури, а не у сфері завоювань і влади.
Між індивідуалістичним, романтичним баченням і колективістським й абстрактним баченням позитивізму і соціалізму Берлін віддає перевагу першому, але, як завжди, пом’якшуючи, нюансуючи його, бо будь-яка тверда одностороння позиція у нього немислима. Він не заперечує, що в суспільних процесах є «об’єктивні сили». Але немає сумніву, бо його статті про Черчілля, Рузвельта і Хаїма Вейцмана явно на це вказують, що він вважає: вплив індивідів — лідерів, правителів, ідеологів — на історію є фундаментальним і вирішальним. І на його думку, вони можуть відсунути ці «об’єктивні сили» на другий план, у багатьох випадках визначаючи курс усього народу, змінюючи його поведінку, його плани і наснажуючи його енергією і волею чи духом самопожертви, аби захистити певну справу чи втілити в життя певну політику. Бо вражаючий і тривалий час одинокий опір британців супроти нацизму не був би таким без Вінстона Черчілля, ні New Deal, великий суспільний експеримент «Нового курсу» на користь інтервенціоністської політики в Сполучених Штатах, без Франкліна Д. Рузвельта, як і сучасний сіонізм і створення держави Ізраїль — без Хаїма Вейцмана. Ми могли б додати яскравий приклад Нельсона Мандели у мирному розв’язанні південноафриканської проблеми.
Ісая Берлін надто добре знає страхітливі деформації, яких зазнала ця концепція «героя» як стрижня історії, демагогію, яка з’явилася довкіл — від книжки Карлайла до виправдання абсолютного «вождя», який уособлює свій народ, як Гітлер, Франко, Муссоліні, Мао, Фідель і багато інших маленьких напівбогів нашого часу. Саме тому переконаний антитоталітарист, який сидить у ньому, у панегіриках цим трьом своїм «героям» підкреслює: захоплення, на яке вони заслуговують, зумовлене передусім тим, що будучи великими людьми, наділеними надзвичайною здатністю впливати на своїх співгромадян і стимулювати зміни в суспільстві, вони завжди діяли в демократичних рамках, дотримуючись законності, терпимо ставилися до критики і своїх супротивників і скорялися рішенню виборців. Саме ця особливість законослухняних і свободолюбних «вождів», на думку Берліна, об’єднує консерватора Черчілля, демократа Рузвельта і ліберала Вейцмана попри їхні ідеологічні відмінності.